Того ж вечора Міра розповіла все Дессі й Корвінові — у бібліотеці, в дальньому куті за полицями з Незвичайною Картографією.
Бібліотека Вейлстоуну була найдивнішим місцем в Академії, а це вже щось означало. Вона займала цілу вежу — від підвалу до самого шпиля, — і полиці в ній ішли спіраллю вздовж стін, угору й угору, так що, стоячи внизу й задерши голову, можна було побачити, як вони зникають у сутінках під куполом. Між полицями тяглися вузькі містки й драбини на коліщатах, що самі під’їжджали до тих, кому були потрібні. Бібліотекарка, пані Віндль, маленька й суха, як засушений листок, сиділа за столом біля входу й ніколи нікого не питала, що йому треба. Вона просто дивилася, кивала, і книжка, яку ти шукав, сама вислизала з полиці й летіла до тебе — повільно, урочисто, як голуб.
Але кут за полицями з Незвичайною Картографією був особливий. Туди ніхто не ходив, бо Незвичайна Картографія була найнуднішим розділом бібліотеки: товсті томи про те, як нанести на мапу місце, якого немає, або як виміряти відстань, що змінюється залежно від настрою подорожнього. Там стояв старий стіл, три стільці й лампа з зеленим абажуром, а на стіні висіла мапа Вейлстоуну, така стара, що половина веж на ній була не там, де зараз. Ідеальне місце для таємниць.
Міра показала їм сторінки зошита, переклади, послання із сьомого шару.
Десса слухала із зосередженістю людини, яка дуже швидко все обробляє: вона нічого не казала, лише ворушила губами, наче повторювала про себе кожне слово, щоб розкласти його по поличках. Корвін слухав із зосередженістю людини, яка вирішила будь-що не показувати, як він стривожений, — тобто сидів дуже рівно, дуже спокійно й дуже швидко гриз ніготь великого пальця.
— Твоя мама залишила послання в стіні, — сказала Десса, коли Міра закінчила. — Дванадцять років тому. Мовою тріщин, якої навчила тебе, нічого тобі не кажучи. Щоб його прочитали лупою, яку тобі спеціально звеліли взяти. А відкрили зошитом, який тобі спеціально звеліли взяти.
— Так.
— Вона спланувала це для тебе. Ще до того, як ти навчилася ходити.
— Думаю, так.
Десса це перетравила.
— Це неймовірно.
— Це божевілля, — сказав Корвін. І підняв руку. — Кажу це з повагою. Блискуче, вражаюче, неймовірне божевілля. Моя мама, коли я був малим, не могла спланувати навіть пікнік. Ми тричі їхали на пляж, і тричі виявлялося, що вона забула кошик. А твоя мама спланувала… — він обвів рукою зошит, переклади, бібліотеку, саму Академію, — …усе це. На дванадцять років уперед.
— Вона була однією з найкращих учениць з Резонансу за ціле покоління, — сказала Міра. — Містер Сейбл так сказав. І професор Белламі. А ще вона була, схоже, дуже вправною Читачкою Тріщин. Вона відкрила сорок дев’яту форму. І вона знала щось про Академію. Щось настільки небезпечне, що вона зникла — але перед тим сховала докази й навчила мене їх читати.
— Докази чого? — спитала Десса.
— Це й є в запечатаній кімнаті.
Корвін подивився на стелю. Стеля бібліотеки була вкрита старими фресками, і з цього кута було видно одну — зображення чоловіка в мантії, який стояв перед брамою у формі корони й тримав у руці щось схоже на ключ. Корвін довго дивився на нього, потім на Міру.
— Нам по дванадцять років, — сказав він.
— Так.
— Я кажу це як факт, а не як заперечення.
— Записано. — Міра подивилася на обох. — Ви не мусите допомагати. Я не знаю, що за тими дверима. Не знаю точно, що таке Попелястий Ключ і як відкрити двері Розгалуженим Променем. А ще в цій школі є хтось, кому потрібен мій зошит. І він шестикурсник. І він ходить уночі по вітальні з чимось блискучим у кишені.
Коротка тиша. Зелена лампа тихо гула. Десь високо вгорі, на спіральних полицях, драбина на коліщатах проїхала сама собою, рипнувши, і зупинилася.
— Звісно, ми допомагаємо, — сказала Десса.
— Звісно, — погодився Корвін. — Я просто хотів занести в протокол, що нам по дванадцять.
Міра подивилася на них — на Дессу з її трьома зошитами й п’ятьма олівцями, на Корвіна з його обгризеним нігтем і прозорим ліктем, — і відчула щось тепле, що піднімалося з грудей до горла. Вона ніколи не мала друзів. У Ґреймірі в неї були однокласники, які кликали її «Тріщинною», і пані Гоббс, яка давала їй печиво через паркан, і пан Вомблі на станції. Але друзів — справжніх, таких, що кажуть «звісно» до того, як ти закінчиш питати, — у неї не було ніколи.
— Дякую, — сказала вона. І це прозвучало тихіше, ніж вона хотіла.
— Не дякуй, — сказала Десса. — Краще поясни, як працює Розгалужений Промінь. Бо я прочитала всю «Граматику» за вчора, і там про нього нічого.
— Звісно, ти прочитала всю «Граматику» за вчора, — пробурмотів Корвін.
— Там чотириста сторінок, — сказала Десса. — Я читала за обідом.
Міра розгорнула зошит на останній сторінці й поклала його на стіл між ними. Розгалужений Промінь. Вушко, стрижень, борідка на три пагінці.
— Розгалужений Промінь — це механізм, що відмикає, — сказала вона. — Тріщина — це ключ. Так написано на шостому шарі: «Потрібен ключ — Розгалужений Промінь». Питання в тому, як тріщиною в зошиті відімкнути запечатані двері в стіні.
— А якщо прикласти зошит до стіни? — запропонував Корвін.
— Я думала. Але, мені здається, це занадто просто. Мама не залишила б щось таке, що може відімкнути будь-хто, хто вкраде зошит.
— А якщо намалювати Промінь на стіні? — спитала Десса.
— Може. Але чим? І де? І як?
Вони сиділи над зошитом довго. Корвін пропонував варіанти — один дивніший за інший: прочитати Промінь уголос, вдарити по стіні камертоном, обмотати зошит Нитками для В’язання й прошити ним тріщину. Десса записувала всі варіанти в один зі своїх трьох зошитів, ставила біля кожного оцінку від одного до десяти й закреслювала ті, що отримали менше п’яти. Міра дивилася на Промінь і мовчала.
— А що твоя викладачка з Практикуму каже про зв’язок між особистими записами тріщин і Живою Мапою? — спитала нарешті Десса, постукуючи олівцем по столу. — Бо якщо твій зошит і стіни — це одна мова…