Розділ 14. Читання дверей

Тріщина у формі дверей була на східній стіні Попелястої вітальні, і коли Міра її знайшла, «розбачити» її вже не могла. Вона ховалася за підвісною лампою — Міра відсунула лампу — і була приблизно шістдесят сантиметрів заввишки, точнісінько тих пропорцій, як двері для когось її зросту. Ні, не зовсім так. Як двері для когось її зросту, коли їй було шість. Або чотири. Або коли вона ще повзала. І про це Міра вирішила надто не думати.

Вона повернулася туди в суботу вранці, коли у вітальні нікого не було, і сіла перед тріщиною із зошитом і Тріщинною лупою.

Суботній ранок був найкращим часом. Попелясті, як і всі інші учні Вейлстоуну, по суботах відсипалися, а потім ішли гуляти — до лісу, на тераси, в місто, що лежало в долині під пагорбом (Міра ще жодного разу там не була, але Ловіса розповідала, що там продають найкращі в світі медові пряники й що на центральній площі стоїть годинник, який показує не час, а настрій міста). Тож о восьмій ранку вітальня була порожня, тиха й тепла, і тільки в каміні потріскувало вогнище, яке хтось розпалив з вечора й яке ніколи не гасло до кінця.

Емрик пообіцяв постояти на сходах і «закашлятися дуже голосно», якщо хтось ітиме вниз. Десса й Корвін хотіли прийти теж, але Міра попросила їх не приходити. Не тому, що не довіряла. А тому, що відчувала: двері говоритимуть лише з нею. І якщо поруч будуть інші, вони, може, взагалі промовчать.

Крізь лупу тріщина була неймовірна.

Не один розлом, а ціла багатошарова система: Міра нарахувала сім шарів, кожен на своїй глибині, кожен рухався трохи з іншою швидкістю, і кожен додавав до форми дверей щось своє, ніби під іншим кутом. Найближчий до поверхні шар був світлий, майже білий, і рухався швидко, як водомірка по ставку. Найглибший — темний, повільний, як мул на дні річки, і його ледь було видно навіть крізь лупу. А між ними — ще п’ять, від світлого до темного, від швидкого до повільного, і всі вони перепліталися, перетиналися, накладалися одне на одне.

Це було, зрозуміла Міра, точнісінько як читати палімпсест. Вона знала це слово з «Практичної історії порожніх місць»: так називали старі пергаменти, з яких колись зіскоблили текст, щоб написати новий, але старий усе одно проступав крізь новий, а ще старіший — крізь обидва. Одне послання, написане поверх іншого, написаного поверх іще одного.

Вона почала згори й рухалася вниз.

Перший шар був звичайний: позначка місця, той вид мови тріщин, який вона вчила з першого тижня Практикуму. Професорка Вейл називала такі позначки «табличками на дверях» — короткі знаки, що кажуть, де ти і що тут. Він читався — або вона переклала його так — ПОРІГ.

Міра записала. Рука трохи тремтіла.

Другий шар був складніший. Тріщини в ньому розгалужувалися вдвічі частіше, і деякі з них загиналися назад, як Зворотні Гілки, а деякі зупинялися посеред руху, наче хтось обірвав думку на півслові. Вона повільно розбирала його, звіряючись із зошитом, гортаючи «Граматику», загинаючи кутики сторінок, і дійшла до слова: ЗАМКНЕНО НА КЛЮЧ.

Третій шар був зовсім інший. Тріщини в ньому не ламалися, а хвилювалися, як звукові хвилі на малюнках у підручнику професора Белламі. Міра довго не могла зрозуміти, як їх читати, доки не дістала камертон і не вдарила ним легенько об коліно. Соль мінор. І тріщини третього шару ворухнулися — всі разом, в один такт, — і склалися в слово: РЕЗОНУЄ.

Четвертий шар був написаний почерком.

Міра не одразу це зрозуміла. Тріщини в ньому були такі ж, як у інших шарах, — тонкі, розгалужені, — але в них була якась… впізнаваність. Петельки. Довгі хвостики. Те, як кожен знак наприкінці розгалужувався, наче гілочка. Міра бачила цей почерк на звороті фотографії в тітчиних руках. На списку приладдя, в самому кінці. У двадцяти трьох листах із коробки з-під печива.

ЗАПЕЧАТАНО ЕЛСПЕТ ЕШВЕЙЛ.

Міра відкинулася назад. Серце в неї робило щось складне. Воно стукало, і зупинялося, і знову стукало, але вже по-іншому, наче хтось переставив у ньому якусь деталь.

Її мама запечатала ці двері. Її мама була тут, у цій кімнаті, біля цієї стіни, — сиділа, мабуть, на цьому самому місці, на цьому холодному камені, з такою самою лупою, — і запечатала щось за тріщиною у формі дверей, а тоді повернулася додому й поклала сорок вісім тріщин на кухонну стелю, щоб донька знайшла їх, переписала в зошит і через дванадцять років принесла саме сюди.

Міра на мить заплющила очі. Вона намагалася уявити маму тут. Не на фотографіях, де вона завжди дивилася вбік, а тут — живу, з лупою, з тріщинами на пальцях від камертона. Уявити її обличчя, коли вона закінчувала четвертий шар. Чи вона поспішала? Чи боялася? Чи думала про Міру, яка тоді, мабуть, спала в колисці в Ґреймірі, під наглядом тітки Селестини?

На сходах закашлявся Емрик. Дуже голосно.

Міра здригнулася, схопила лампу й засунула її на місце, затуливши двері. Схопила зошит, лупу, «Граматику» й метнулася до крісла біля каміна — до того самого, Емрикового, — і сіла в нього, розгорнувши «Граматику» навмання.

У вітальню спустилася Бріда. Вона була в пальті й шарфі, з кошиком у руці, і, звісно ж, наспівувала.

— О, Міро, — сказала вона. — Ти не йдеш у місто? Ловіса каже, сьогодні на площі будуть продавати пряники у формі тріщин.

— Я… я вчуся, — сказала Міра.

Бріда подивилася на неї, на «Граматику» в її руках, на лампу на східній стіні, яка ще ледь-ледь погойдувалася.

— Ти тримаєш книжку догори дриґом, — лагідно сказала вона.

Міра подивилася. Так і було.

— Я… вчуся читати догори дриґом, — сказала вона. — Це… це вправа.

— Звісно, — погодилася Бріда тим самим тоном, яким Емрик казав «звісно», коли вона заявляла, що стеля співає. Вона пішла до виходу, але біля арки зупинилася й обернулася. — Міро. Стеля сьогодні співає дуже голосно. І дуже радісно. Я давно такого не чула. — Вона всміхнулася. — Мабуть, їй подобається, коли її читають по-справжньому.

І пішла.

Міра посиділа ще хвилину, доки серце не заспокоїлося, а потім повернулася до стіни.