Його звали Фелан Крофт, і Міра йому не довіряла.
І не тому, обережно казала вона собі, що він був непривітний. Він таким не був — він був цілком приємний, але як-то дуже під контролем, з усмішкою, яка з’являлася саме вчасно й так само вчасно зникала. Він був з Лондона, шестикурсник Попелястого дому, і мав думки щодо класифікації тріщин, якими охоче ділився і які технічно були правильні. Він завжди тримав мантію бездоганно випрасуваною, завжди сідав на одне й те саме місце біля вікна, завжди першим відповідав на запитання професора Морна й ніколи не помилявся. Молодші учні його трохи побоювалися, старші — поважали, а викладачі називали «перспективним». Тео якось сказав Мірі, що Фелан Крофт за п’ять років не отримав жодного відпрацювання, і сказав це так, наче це було щось моторошне.
Річ була, думала Міра, в тому, як він дивився на її зошит.
Вона двічі це помітила ще до тієї ночі біля лампи. Швидкий погляд, коли він думав, що вона не бачить, — не те щоб цікавий. Радше як у когось, хто вираховує відстань до речі, яку збирається забрати пізніше. А після тієї ночі вона помічала це постійно. За сніданком, коли вона гортала зошит, звіряючи нову тріщину на стелі Великої зали. На Практикумі, коли вона розгортала його перед професоркою Вейл. У бібліотеці, де він сидів через два столи від неї й перегортав сторінки книжки, яку, здається, зовсім не читав.
А ще він став дуже, дуже привітним.
— Міс Ешвейл, — казав він, зустрічаючи її в коридорі. — Як просувається морфологія? Якщо знадобиться допомога з ретроградними формами — звертайся. Вони підступні.
— Міс Ешвейл, — казав він за вечерею, перехилившись через стіл. — Я тут подумав про твою сорок дев’яту. Розгалужений Промінь. Неймовірно рідкісна форма. Ти, мабуть, маєш ще якісь записи про неї? Мамині, наприклад?
— Міс Ешвейл, — казав він у вітальні, сідаючи поруч на диван. — Твоя мама, кажуть, була чудовою дослідницею. Над чим вона працювала, коли… ну, ти розумієш. Перед тим, як усе сталося?
Міра щоразу відповідала коротко й нічого не казала. «Дякую». «Ні». «Не знаю». Останнє навіть було правдою. Але щоразу після такої розмови в неї в грудях залишався холодок — як буває, коли наступиш на тонкий лід і почуєш, як він тріщить під ногою.
— Я йому теж не довіряю, — сказала Десса, коли Міра нарешті про це розповіла. Вони сиділи у вітальні Акорду на п’ятому поверсі, вікна якої виходили на подвір’я й ліс за ним. Вітальня Акорду була зовсім не схожа на Попелясту: висока, світла, з величезними вікнами, з фортепіано в кутку, на якому ніхто ніколи не грав (бо воно грало саме, коли йому заманеться), і з десятками камертонів, що висіли на стінах, як кажани, і тихенько гули в такт розмовам. Метелик Сірко сидів на підвіконні, поза банкою, і чистив вусики. Він дозволяв Дессі випускати його лише в цій вітальні, бо тільки тут, за Дессиними словами, «резонанс достатньо стабільний, щоб він не відлетів у Завісу». — Але доказів у мене нема. Тільки чуття.
— А моє чуття каже, що йому потрібно щось конкретне, — сказала Міра. — Він щоразу питає про маму. Не про мене. Не про тріщини. Про маму.
— Він постійно розпитує про твою маму, — озвався Корвін з підлоги, де він, схоже, тренувався в Ходінні крізь Завісу, повільно змушуючи зникати свою ліву руку. Тепер він міг робити прозорою не лише руку, а й лікоть, і дуже цим пишався. — Ніби між іншим. Ходить навколо теми. У мене дві сестри тут училися, я знаю, як виглядає ходіння навколо теми. Ейлі, наприклад, коли хоче позичити в мене гроші, спершу пів години розповідає про погоду, потім про те, як вона за мною сумувала, а потім — «до речі, Корві…».
— Корвіне, — сказала Десса.
— Я до того, що Крофт робить те саме, — сказав Корвін. — Тільки він хоче не гроші.
Міра думала про маму з дня Посвяти. З того Емрикового погляду на східну стіну. З заняття в професорки Вейл, під час якого вона в якусь мить підвела очі й упіймала на собі вираз, якого не змогла прочитати.
Вона думала про те, що мама навчалася в цій школі. Що вона зробила Розгалужений Промінь у диску на Посвяті. Що вона відкрила сорок дев’яту форму. Що була ученицею з Резонансу, найкращою, за словами професора Белламі. Що вона зникла дванадцять років тому, коли Мірі було приблизно пів року, не залишивши нічого, крім кривого будинку й кухонної стелі з сорока вісьмома тріщинами.
І зошита. Зошита, який, за словами Емрика, був ключем до розуміння Живої Мапи.
Її зошита.
— Мені здається, — повільно сказала Міра, — що мій зошит — не зовсім мій.
— Він мамин, — сказала Десса. Це було не запитання.
— Ні. Тобто так. Тобто… — Міра розгорнула зошит на колінах і почала гортати сторінки. — Дивіться. Перші тріщини я намалювала, коли мені було чотири. Мама тоді вже вісім років як зникла… ні, три з половиною. Неважливо. Її вже не було. А тріщини все одно з’являлися. Нові. Щороку по кілька. Я думала, будинок просто старий. Але подивіться, які вони. — Вона показала Меридіанний Хрест, Сліпу Петлю, подвійну Павутинку. — Вони всі є тут, на Мапі. Усі сорок вісім. Ніби… ніби хтось узяв Мапу й переписав її на мою стелю. По шматочку. По одній тріщині на рік. Щоб я встигала записувати.
— Твоя мама, — сказав Корвін, сідаючи. Його рука знову з’явилася.
— Мені здається, вона залишила його для мене. Мені здається, тріщини в домі — це вона їх туди поклала. Вона їх зробила. Як — я не знаю. Може, вона наклала якесь… якесь В’язання на будинок. Щоб він сам вирощував тріщини, навіть коли її нема. — Міра провела пальцем по сторінці. — Це її записи. Вона залишала мені все, що дізналася, а я все життя це переписувала, сама того не знаючи.
На хвилину у вітальні стало тихо. Навіть камертони на стінах замовкли. Фортепіано в кутку тихенько, сумно взяло один акорд — ля мінор — і теж замовкло.
— То якщо комусь потрібен цей зошит… — сказав Корвін.
— То йому потрібне те, що знала мама. — Міра притисла зошит до грудей. — Те, що вона дізналася перед тим, як зникнути.