Минуло два тижні.
За ці два тижні Міра навчилася знаходити дорогу від Попелястої вітальні до Великої зали, не заблукавши (майже), і з’ясувала, що сходи на третьому поверсі східного крила справді іноді ведуть не туди: одного разу вони вивели її на дах, а другого — до кухні, де товста куховарка нагодувала її пиріжком із яблуками й сказала, що «ця драбина завжди приводить до мене тих, хто забагато думає й замало їсть». Міра навчилася співати свою ноту так, що камертон відгукувався, а професор Белламі задоволено кивав. Вона навчилася не задирати голову у Великій залі (майже) і розрізняти Ґріма й Ґреґа (у Ґріма була родимка на лівій щоці, а Ґреґ завжди мовчав на пів секунди довше). Вона отримала від тітки Селестини два листи — короткі, ділові, з інструкціями щодо їжі та шкарпеток, і в кожному, в самому кінці, дрібним почерком: «Я сумую. Не кажи нікому».
А в другому листі було ще дещо.
Ти питала про Шан. Шан Карр. Вона приїжджала до нас на канікули, коли їм було по п’ятнадцять. Руда, вперта й завжди голодна. Твоя мама любила її, як сестру. Може, навіть більше, ніж мене. (Це не скарга. Я була нестерпною старшою сестрою.) Шан приїжджала й тоді, коли тобі було кілька тижнів. Тримала тебе на руках цілий вечір і не хотіла віддавати. Мабуть, вона тепер одружена й має інше прізвище. Якщо зустрінеш її — передай, що я досі пам’ятаю, як вона з’їла цілий пиріг із вишнями й звалила на кота.
Міра перечитала цей лист тричі. А тоді подивилася на професорку Вейл на наступному Практикумі — на її темну, а не руду косу, — і подумала, що люди змінюються. Волосся теж. А от пироги з вишнями, мабуть, ні.
Вона не сказала професорці про лист. Поки що. Але вирішила, що колись скаже.
А ще за ці два тижні Міра почала чути стіни вночі.
Почалося це на третю ніч після першого Практикуму. Міра прокинулася від того, що хтось шепотів. Не в кімнаті — Ловіса мирно посвистувала носом на своєму ліжку. Шепотіло десь у стіні, просто біля Мириної голови, тихо й нерозбірливо, як шепочуть люди за зачиненими дверима. Міра лежала, затамувавши подих, і слухала. Шепіт був не страшний. Він був схожий на шелест сторінок у бібліотеці. Або на шум дощу. Або на те, як тітка Селестина вночі тихенько ходить кухнею, щоб не розбудити Міру, коли їй не спиться.
Наступної ночі шепіт повторився. І наступної. Міра почала прокидатися о тій самій порі — о другій, коли за вікном сіре світло ставало трохи темнішим, — і лежала, слухаючи. На п’яту ніч вона взяла лупу.
Тріщина біля її подушки — тоненька, звичайна Павутинка — під лупою тихенько ворушилася. І з кожним її рухом шепіт ставав чіткішим. Міра наблизила лупу так близько, що скло майже торкнулося стіни.
…три вниз, дві ліворуч… — шепотіла тріщина. — …не сьогодні… він знову приходив… три вниз…
— Хто приходив? — прошепотіла Міра.
Тріщина замовкла. А тоді, дуже повільно, вигнулася й склалася в маленьку стрілку. Стрілка показувала на двері кімнати. На вітальню. На східну стіну.
Міра вилізла з-під ковдри.
Вітальня була темна й тиха. Камін давно згас, лише кілька жарин тліли під попелом, як очі звіра, що задрімав. Сіре світло з вікон лягало на підлогу довгими смугами. Лампа на східній стіні висіла рівно, нерухомо. Міра підійшла до неї навшпиньки, присіла й подивилася на підлогу під нею.
Тріщина, що повторювала ХТОСЬ, за ці дні стала довшою. Тепер вона тяглася не лише до сходів, а й по самих сходах — уверх, на кілька сходинок. А поруч із нею з’явилася ще одна, свіжа, зовсім тоненька. Міра навела на неї лупу.
СЬОГОДНІ, — сказала тріщина.
Міра завмерла.
І тоді вона почула кроки. Згори, зі сходів. Тихі, обережні, неквапливі.
Міра озирнулася. Сховатися в кімнату вона не встигала — двері рипіли, а кроки були вже близько. Біля каміна стояло велике старе крісло з високою спинкою — найулюбленіше крісло Емрика, у якому він вечорами читав. Міра пірнула за нього, притиснулася до холодного каменю стіни й підібрала ноги.
Кроки дійшли до кінця сходів і зупинилися.
Хтось стояв в арці. Міра бачила його тінь — довгу, витягнуту сірим світлом через усю підлогу вітальні. Тінь постояла. Потім рушила — не до кімнат, не до каміна, а просто до східної стіни. До лампи.
Міра визирнула з-за крісла — на волосину, одним оком.
Він стояв біля лампи, спиною до неї. Високий, у темній мантії. Світле волосся. Він знову, як і першої ночі, обережно відсунув лампу й присів перед тріщиною-дверима. Дістав щось із кишені — Міра не змогла роздивитися, щось маленьке й блискуче, — і повільно провів ним уздовж краю тріщини. Тріщина не ворухнулася. Він провів ще раз. І ще. А тоді тихо, крізь зуби, вимовив одне слово, якого Міра не розчула, але інтонацію якого зрозуміла чудово. Так кажуть, коли щось не виходить уже вдесяте.
— Вона не відкриється, — сказав раптом інший голос.
Міра мало не скрикнула. Незнайомець біля стіни різко обернувся.
У дверях однієї з кімнат стояв Емрик Вейл. У піжамі, босоніж, зі скуйовдженим волоссям і — Міра бачила це навіть у темряві — з дуже холодним виразом обличчя.
— Не для тебе, Крофте, — сказав Емрик.
Фелан Крофт повільно підвівся. Сховав блискучу річ у кишеню. Поправив лампу — акуратно, бездоганно, точно так, як вона висіла. І лише тоді обернувся до Емрика й усміхнувся — тією самою усмішкою, що з’являлася вчасно.
— Вейле, — сказав він. — Не спиться?
— Мені — так. А тобі, бачу, теж.
— Я вивчаю нову морфологію. — Фелан кивнув на стіну. — Тріщина з’явилася два тижні тому. Нова форма — це завжди цікаво. Ти ж розумієш. Ти теж Читач.
— Розумію, — сказав Емрик. — Так само, як розумію, що вивчати морфологію зручніше вдень. З лупою. А не вночі, з… — Він кивнув на Феланову кишеню. — Що це в тебе?
— Нічого особливого. — Фелан знизав плечима. — Шкільне приладдя. — Він рушив до сходів, неквапливо, рівно, і, проходячи повз Емрика, на мить зупинився. — Знаєш, Вейле, твоя мама теж любить ставити забагато запитань. Передай їй, щоб береглася. Ці сходи іноді ведуть не туди.