Розділ 10. Перший тиждень

Заняття у Вейлстоуні починалися о восьмій ранку, що Міра вважала оптимістичним, і тривали до п’ятої вечора, що вона вважала амбітним, але до кінця першого тижня з’ясувала, що це не зовсім достатньо.

Для першокурсників програма була така: Вступ до вивчення Завіси з професором Морном; Основи теорії Резонансу (навіть для тих, хто не був Резонатором, — це був обов’язковий базовий предмет); Картографія Незвичайного (яка, як виявилося, не мала нічого спільного з мапами в звичному сенсі); Історія Чотирьох Мистецтв; а по п’ятницях — щось, позначене в розкладі просто як Практикум, і для кожного дому це, схоже, означало своє.

Розклад висів у кожній вітальні, і він був живий: якщо урок переносили, рядок у розкладі сам собою переповзав на інше місце, а якщо викладач хворів, навпроти його імені з’являлася маленька намальована чашка з чаєм. У понеділок вранці Міра побачила, що навпроти Історії Чотирьох Мистецтв намальована не чашка, а парасолька, і довго не могла зрозуміти, що це означає, доки Ловіса не пояснила, що професор Гартвел, який викладав історію, проводитиме урок надворі, бо «історія краще запам’ятовується під дощем».

Першим уроком у понеділок був Вступ до вивчення Завіси.

Професор Морн викладав у високій круглій аудиторії в західній вежі, де ряди парт підіймалися амфітеатром, а в центрі, на кам’яному помості, стояв один-єдиний предмет: рама. Звичайна дерев’яна рама від картини, порожня, завбільшки з двері, закріплена на підставці. Крізь неї було видно протилежну стіну аудиторії.

Першокурсники всіх чотирьох домів сиділи разом. Міра опинилася між Дессою, яка розклала перед собою три зошити, п’ять олівців і лінійку, і Корвіном, який розклав перед собою одне яблуко.

— Сідайте, — сказав професор Морн, коли всі вже сиділи. — Сьогодні ми почнемо з найпростішого питання, на яке ніхто у світі досі не знає відповіді. Що таке Завіса?

Тиша.

Десса підняла руку.

— Межа між звичайним світом і Незвичайним, — сказала вона. — Так написано в підручнику. Сторінка шоста.

— Так написано в підручнику, — погодився професор Морн. — Підручник написав я. І я написав там неправду, бо правда не вміщається на сторінку шосту. — Він підійшов до рами. — Подивіться крізь неї. Що ви бачите?

— Стіну, — сказав хтось.

— Стіну, — погодився професор. — А тепер — пане Вір.

Корвін здригнувся й мало не впустив яблуко.

— Пане Вір, ви — Шукач. Ваша сім’я ходить крізь Завісу вже три покоління. Підійдіть.

Корвін спустився до помосту, нервово витираючи долоні об мантію. Професор Морн показав йому на раму.

— Подивіться крізь неї так, як дивитеся, коли збираєтеся зробити свою руку прозорою.

Корвін подивився. Довго. Його обличчя напружилося, брови зійшлися на переніссі. А тоді він тихо, здивовано сказав:

— Там не стіна.

— А що?

— Там… — Корвін примружився. — Там поле. І туман. І щось… якесь світло, дуже далеко.

— Дякую, пане Вір. Сідайте. — Професор Морн обернувся до класу. — Завіса — не стіна. Завіса — це спосіб дивитися. Звичайне око бачить крізь цю раму стіну. Око Шукача бачить те, що за стіною, — не за цією кам’яною, а за тією, якої не видно. Резонатор чує, як ця межа звучить. Той, хто в’яже, може її зшити або розпустити, як рукав светра. А Читач Тріщин… — Він повільно повернув голову й подивився просто на Міру. — Міс Ешвейл. Що бачить Читач Тріщин?

Міра відчула, як шиї всіх першокурсників повертаються до неї, наче соняшники до сонця.

Вона подивилася на раму. Звичайна рама. Дерев’яна, стара. Лак на ній потріскався від часу — тоненькою сіточкою дрібних тріщин, яких звичайна людина й не помітила б. Але Міра помітила. Вона дістала лупу й піднесла до ока.

Тріщини в лаку були не випадкові. Вони йшли по рамі колом, як вода в струмку, і в кожному місці, де вони перетиналися, був маленький знак. Знак, схожий на ті, що на Живій Мапі. Міра повільно читала їх, один за одним, як читають вивіски на вулиці в тумані.

— Вони… — Вона затнулася. — Читач Тріщин бачить, де вона тонка. Ось тут, — вона показала лупою на лівий нижній кут, — тріщини густіші. Значить, тут Завіса зношена. Як тканина на лікті. А тут, нагорі, — рідше. Тут вона ціла.

У класі було дуже тихо.

Професор Морн дивився на неї довгу мить. Його обличчя, як завжди, не виражало нічого. Але Міра була готова заприсягтися, що його ліва брова піднялася — на волосину, не більше.

— Дуже добре, міс Ешвейл, — сказав він. — Дуже добре. — І повернувся до класу. — Запишіть. Завіса — не стіна. Завіса — тканина. Її можна побачити, почути, зшити, розпустити й прочитати. І вона, як і будь-яка тканина, зношується. Наступного уроку ми поговоримо про те, що буває, коли вона рветься. — Він помовчав. — Не хвилюйтеся. Цього не трапляється. Майже ніколи.

На перерві Десса схопила Міру за рукав.

— Ти бачила його брову?

— Бачила.

— Вона піднялася!

— На волосину.

— На волосину — у професора Морна! — Десса була в захваті. — Моя бабуся вчилася в нього… тобто ні, вона вчилася в його вчителя, але вона казала, що за сім років жодного разу не бачила, щоб Морн будь-кого похвалив. А тобі він сказав «дуже добре». Двічі!

— Мені він не сказав нічого, — сумно зауважив Корвін, догризаючи яблуко. — А я бачив поле.

— Тобі він сказав «дякую», — нагадала Десса. — Це теж рекорд.

Основи теорії Резонансу викладав огрядний професор Белламі, той самий, що в мантії з вишитими нотами. На його уроках треба було співати — всім, навіть тим, хто не вмів, — і він ходив між партами, приклавши долоню до вуха, і слухав, як кожен учень «звучить». Коли він підійшов до Міри, вона проспівала свою ноту — тоненьку, непевну, — і професор Белламі зупинився.

— Ти — Ешвейл, — сказав він.

— Так.

— Соль мінор, — сказав він задумливо. — Як у мами. Вона була моєю найкращою ученицею. — Він поплескав Міру по плечу й пішов далі, а Міра ще довго сиділа, тримаючи в руках свій камертон, і камертон тихенько дзенькав сам собою.