Розділ 9. Що пам’ятають стіни

Вітальня Попелястого дому була в найглибшій частині Академії, і вели до неї сходи, які закручувалися вниз довше, ніж дозволяв пагорб.

Емрик ішов попереду з маленьким ліхтариком у руці, хоча сходи були освітлені й так — сріблястим сяйвом, що сочилося з тріщин у стінах. Міра йшла за ним, тримаючи зошит під пахвою, а позаду, на кількох сходинках вище, ішли решта Попелястих — руденька третьокурсниця, яку звали Ловіса, двоє мовчазних п’ятикурсників, схожих, як два олівці з однієї коробки, висока дівчина на ім’я Бріда, що весь час щось наспівувала під ніс, і хлопчик-другокурсник Тео з величезними окулярами. Фелана Крофта серед них не було. Він сказав, що в нього ще справи в бібліотеці, і пішов іншим коридором.

— У бібліотеці о десятій вечора, — сказала Ловіса, коли він зник. — Звісно.

— Ловісо, — м’яко сказав Емрик, не обертаючись.

— Я нічого не кажу. Я лише констатую факт. Бібліотека зачиняється о дев’ятій.

Сходи закручувалися й закручувалися. Міра рахувала сходинки — звичка, яку вона не могла побороти, — і на сто сімдесятій збилася, бо помітила, що тріщини на стінах змінюються. Нагорі вони були дрібні, рідкі, як перші зморшки. А що глибше спускалися, то густішими й складнішими ставали візерунки: тріщини перепліталися, розгалужувалися, утворювали вузли й петлі, і світіння в них ставало яскравішим, тепліщим, майже золотим.

— Відчуваєш? — спитав Емрик, озирнувшись. — Ми наближаємося.

Міра відчувала. Тремтіння в грудях, те саме, що й біля брами, — тільки тепер воно було не різким, а глибоким і рівним, як гудіння великого дзвона, що вже давно відзвонив, але ще не замовк.

Сходи закінчилися аркою. А за аркою була вітальня.

Сама вітальня була з низькою стелею, тепла й майже вся вкрита тріщинами.

Міра довго стояла на порозі.

Кімната була кругла, як усередині дзвона, і невелика — мабуть, не більша за вітальню тітки Селестини, тільки вища. Попід стінами стояли старі крісла з потертою оббивкою, низенькі столики, завалені книжками й зошитами, а в центрі — камін, вирізаний просто в камені, в якому тихо горів вогонь кольору тліючого вугілля. Пахло попелом, старим папером і чомусь — свіжим хлібом.

Але меблі Міра помітила потім. Спершу вона побачила стіни.

Кожна стіна, підлога, стеля — все було помережане розломами: мілкими, глибокими, а деякі такі тонкі, що їх ледь було видно. Вони рухалися — Міра побачила це одразу; повільно, як рослини, але безсумнівно живі. І складалися у візерунок. Величезний, переплетений візерунок, що вкривав кожну поверхню і був, як вона починала розуміти, тим самим візерунком, який вона все життя описувала у своєму зошиті.

Ось Павутинка — та, що з’явилася над її ліжком, коли їй було шість. Ось Довгий Шов, що завжди йшов від вікна. Ось Сліпа Петля, що згорталася сама в себе, наче кіт уві сні. Міра бачила їх усіх — свої сорок вісім, — тільки тут вони були не розкидані поодинці по кухонній стелі, а сплетені разом, з’єднані, і їхні з’єднання утворювали щось більше. Щось, на що Міра не могла дивитися довго, бо воно було надто велике для очей, — як не можна побачити весь ліс, стоячи серед дерев.

— Ми називаємо її Живою Мапою, — сказав Емрик. — Вона росте відтоді, як збудували Академію. Ніхто точно не знає, що саме вона показує. Здебільшого ми тут цим і займаємося. Намагаємося розгадати.

— Ми — це хто? — спитала Міра, не відводячи погляду від стін.

— Попелястий дім. — Емрик сів у найближче крісло й зняв один зі своїх перснів, покрутив у пальцях. — Нас завжди мало. Читачів Тріщин народжується мало, а тих, хто до того ж може прочитати Мапу, — ще менше. Кожне покоління щось додає. Хтось розгадує ділянку. Хтось — одне слово. Хтось — лише кому. — Він усміхнувся. — Моя мама досі пишається, що на четвертому курсі розгадала кому.

— А що ви вже розгадали? — спитала Міра.

— Торішні першокурсники з’ясували, що східний коридор відповідає чомусь під землею. Другокурсники — що є ділянка, яка змінюється тільки в повний місяць. — Тео, хлопчик в окулярах, гордо підняв руку: це, очевидно, була його ділянка. Емрик кивнув йому й продовжив: — Ловіса торік довела, що північна стіна — це щось на зразок календаря. Бріда вважає, що стеля співає, але поки що ніхто, крім неї, цього не чує.

— Вона співає, — сказала Бріда, не перестаючи наспівувати.

— Звісно, — сказав Емрик. І помовчав. — Ми думаємо, що це та сама мапа, що й у зошиті твоєї мами.

У кімнаті стало помітно тихіше. Шестеро інших учнів дивилися на Міру з виразами від цікавості до обережності. Навіть Бріда перестала співати.

— Її зошит зник разом із нею, — обережно сказав Емрик. — Приблизно дванадцять років тому. Ми намагаємося відтворити його за Живою Мапою, але без оригіналу справа йде повільно. А потім… — Він замовк.

— А потім приїхала я, — сказала Міра.

— Із зошитом, повним тріщин, — підтвердив він.

Міра подивилася на стіну поруч. Вона простягла руку й провела пальцем уздовж ділянки Живої Мапи — не торкаючись, лише зовсім близько — і відчула те саме тремтіння в грудях, яке завжди відчувала біля тріщин і якого ніколи не розуміла, тільки тепер воно посилилося до чогось дзвінкого й певного. Наче хтось на тому боці стіни простяг руку назустріч.

Вона розгорнула зошит.

На сімнадцятій сторінці був Меридіанний Хрест, якого вона намалювала в Ґреймірі, коли їй було вісім. Тоді він з’явився над дверима комори, за одну ніч, і Міра довго вагалася, як його назвати, бо він був схожий і на хрест, і на перехрестя, і на компас. Вона підвела очі. Ось він, на східній стіні — точнісінько, до найменшої риски, безсумнівно той самий. З тим самим маленьким вигином на лівому кінці, якого Міра тоді не зрозуміла й намалювала просто тому, що він там був.

Вона перегорнула сторінку. Двадцять третя: Сліпа Петля. На північній стіні — та сама. Тридцять перша: подвійна Павутинка, що з’явилася, коли Міра хворіла на кір. На стелі — та сама.

— Моя мама, — тихо сказала вона. — Вона перенесла тріщини додому, бо не могла бути тут. Вона залишила мені мапу.