Розділ 8. Посвята

Велику залу Вейлстоуну освітлювали сотні ламп, підвішених на ланцюгах різної довжини, кожна свого відтінку сірого, срібного й того особливого біло-блакитного, яким буває давнє зоряне світло. Ланцюги губилися десь угорі, у темряві, і лампи погойдувалися ледь помітно, наче зала дихала. А стеля була вкрита тріщинами, і в кожній жеврів слабкий сріблястий вогник, тож уся вона скидалася на мапу сузір’їв. Тільки ці сузір’я поволі пересувалися, і Міра, задерши голову, спіймала себе на тому, що вже почала їх рахувати.

Двадцять. Тридцять. Сорок. Вона збилася на сімдесят третьому, бо одне сузір’я — схоже на кота, що згорнувся клубком, — раптом потягнулося й перейшло на інше місце.

— Не задирай так голову, — прошепотіла Десса. — Ти виглядаєш, як турист.

— Я і є турист, — прошепотіла Міра.

— Ти — першокурсниця. Це гірше. На туристів хоча б ніхто не дивиться.

На них справді дивилися. Уздовж зали тяглися чотири довгі столи, за якими вже сиділи старші учні — у сірих мантіях, із нашивками на рукавах, — і всі вони повернулися до дверей, коли першокурсники ввійшли. Хтось усміхався, хтось махав рукою комусь знайомому, хтось оцінювально мружився, наче вираховував, хто з новачків першим упаде на сходах. Міра відчула себе дуже маленькою й дуже помітною водночас.

Над кожним столом висів герб: на одному стрілка компаса, на другому камертон, на третьому відрізок нитки, а на четвертому — той, від якого Мірі несподівано защеміло в грудях, — ключ із тріснутим стрижнем.

— Чотири доми, — пробурмотіла Десса, звіряючись із брошурою з виглядом людини, яка все прочитала заздалегідь. — Шукачі, Акорд, Нитка й Попелястий. Шукачі — це ті, хто ходить крізь Завісу, і навігатори. Акорд — Резонатори. Нитка — ті, хто в’яже. Попелястий —

— Читачі Тріщин, — сказала Міра.

— І ще дехто. У брошурі сказано, що це найменший дім. — Вона помовчала. — І найстаріший.

Міра подивилася на стіл під гербом із тріснутим ключем. Він був удвічі коротший за інші три, і за ним сиділо зовсім мало людей. Вона нарахувала сімох. Серед них — Міра помітила його одразу — був світлий, акуратно зачесаний хлопець у темній мантії. Фелан Крофт. Він сидів трохи осторонь від інших і дивився просто на неї.

Міра швидко відвела очі.

Першокурсників вишикували вздовж стіни біля головного столу, де сиділи викладачі. Міра впізнала професора Морна — він сидів з краю, прямий, як жердина, і не дивився ні на кого. Поруч із ним була жінка з теплим обличчям і темним волоссям, заплетеним у косу, яка дивилася на першокурсників так уважно, наче рахувала їх, — і коли її погляд дійшов до Міри, вона на мить завмерла. Далі сиділи інші викладачі: огрядний чоловік у мантії, вишитій нотами; літня жінка з окулярами на лобі й мотком сірих ниток на колінах, які вона безперервно, не дивлячись, в’язала; молодий худорлявий чоловік, який, здавалося, то зникав, то з’являвся знову, — Міра так і не змогла зрозуміти, сидить він на своєму стільці чи ні.

А посередині, на високому стільці зі спинкою у формі порожньої корони, сиділа директорка.

Посвята в доми відбувалася так. Директорка Орла Торн, маленька, біловолоса, з очима кольору глибокої води, підвелася й вийшла наперед, тримаючи в руках кам’яний диск завбільшки з тарілку. Диск був сірий, гладенький, без жодного візерунка, і вона тримала його так обережно, як тримають щось дуже старе й дуже живе.

— Цей камінь, — сказала вона, і її голос, тихий і рівний, долетів до кожного кутка зали, — узятий із самого серця Третьої Брами. Він пам’ятає кожного, хто будь-коли переступав поріг Вейлстоуну. Він знає, ким ви є, навіть якщо ви самі цього ще не знаєте. Він не помиляється. — Вона ледь помітно всміхнулася. — Ну, майже ніколи. Був один випадок у сімнадцятому столітті, але про нього ми не говоримо.

Хтось за столом Шукачів пирхнув від сміху.

— Покладіть на диск обидві долоні, — сказала директорка, — і чекайте. Він вам відповість.

Кожен учень виходив, клав на диск обидві долоні й чекав.

Першим вийшов хлопчик із кліткою-хмаркою. Він поклав руки на камінь, і диск раптом укрився тонким візерунком, наче павутиною або мереживом, — і стіл Нитки вибухнув оплесками. Другою була дівчинка з сувоями: під її руками диск на мить став прозорим, а потім знову сірим, і стіл Шукачів задоволено загув. Близнюки вийшли разом — хоча так, мабуть, було не можна, — і диск задзвенів двома нотами водночас, і директорка Торн підняла брови, а стіл Акорду засміявся й заплескав удвічі голосніше.

Коли долоні до каменю приклала Десса, диск видав одну чисту ноту, яка заповнила залу й змусила всім зуби завібрувати, і то не неприємно. Метелик Сірко в банці, яку Десса залишила біля Міриних ніг, злетів і вдарився крильми об скло — раз, другий, третій, — і банка заспівала в унісон із диском. Стіл Акорду заплескав. Хтось там навіть свиснув.

Десса повернулася до Міри, сяючи.

— Я ж казала, — прошепотіла вона, хоча нічого такого не казала.

Коли долоні приклав Корвін, диск на мить став прозорим — Міра побачила крізь нього Корвінові руки з другого боку, оповиті сірим світлом, — а тоді знову потьмянів. Стіл Шукачів задоволено загув. Двоє дівчат за тим столом — старших, чорнявих, з однаково обвітреними обличчями — підскочили й заплескали голосніше за всіх. Сестри, здогадалася Міра. Корвін, повертаючись на місце, мав такий вигляд, наче водночас пишався й хотів провалитися крізь підлогу.

А тоді назвали її ім’я.

— Міра Ешвейл.

Зала, яка щойно гомоніла, раптом стала тихішою. Не зовсім — але помітно. Міра почула, як хтось за столом Нитки прошепотів: «Ешвейл? Та сама?» І хтось інший відповів: «Тсс».

Вона вийшла наперед. Ноги були ватяні, а зошит, який вона так і не випустила з рук, раптом здався дуже важким. Директорка Торн подивилася на неї — на її обличчя, на шарф із сріблястими гілочками, на зошит — і щось у її очах ледь помітно змінилося.

— Можеш покласти зошит, — тихо сказала вона. — Ніхто його не візьме.