Розділ 7. Перший погляд

Академія з’явилася в сутінках.

Спершу Міра подумала, що це просто ще один пагорб — темніший за інші, з нерівною верхівкою, схожою на ряд зламаних зубів. Але потім на верхівці загорілися вогні, один за одним, наче хтось ішов уздовж неї із запаленою свічкою, і Міра зрозуміла, що це не скелі. Це вежі.

Міра чекала побачити замок. Може, вона забагато читала або мала надто тверде уявлення про те, якими мають бути чарівні школи: з баштами, рівчаком, підйомним мостом і прапорцями на шпилях. Чого вона не чекала, то це Вейлстоуну — будівлі, яка була не стільки чимось одним, скільки кількома речами, що саме домовлялися між собою. Вежі там, авжеж, були, але вони виростали зі схилу пагорба, як дерева чи скелі, наче будівлю не збудували, а відкрили — наче вона завжди була всередині пагорба, а хтось просто обережно зняв з неї землю, як знімають пісок зі скарбу. Між вежами тяглися галереї й переходи, деякі — криті, деякі — просто вузькі кам’яні містки над прірвами, і вони перехрещувалися в повітрі так, що на них неможливо було дивитися довго, бо очі починали плутатися. Були й стіни, але навмисно ажурні — з арковими прорізами, крізь які осіннє повітря текло, як течія. Була й брама, кована й чимала, у формі величезної порожньої корони.

Крізь порожню середину корони проступали перші зорі.

— О, — тихо сказала Десса.

— Угу, — сказав Корвін, і для нього це було найближче до захвату. Він сидів, притиснувшись носом до шибки, і навіть забув розповідати про свою скриню.

Метелик Сірко в банці на Дессиних колінах раптом розправив крила на всю ширину й завмер, і скло тихенько задзвеніло — одна чиста, протяжна нота.

Міра мовчала. Вона дивилася на стіни.

Стіни Вейлстоуну були вкриті тріщинами.

Не пошкодженнями — вона побачила це одразу, з тією особливою ясністю, яка завжди в неї була: вона читала тріщини так, як дехто читає ноти. Ці тріщини були частиною будови. Навмисними. Величезна складна система, що тяглася кожною поверхнею Академії, граматика розломів, яку Міра навіть із такої відстані ледь відчувала: та тремтіла на краю її сприйняття, як далекий дзвін, що його чуєш не вухами, а зубами.

Вона притиснула долоню до шибки.

І відчула, як тріщина в склі — та, що «заїдає», — потеплішала під її рукою.

— Вони — мапа, — сказала вона напівголосно, сама до себе.

— Що? — глянув на неї Корвін.

— Тріщини. Вони — мапа чогось. Уся будівля — це… — Вона замовкла, бо не мала потрібних слів, а ще тому, що вагон сповільнився, інші учні товпилися до вікон, і мить однаково мали перервати практичні справи.

Потяг зупинився біля невеликої платформи, вирізаної просто в схилі пагорба. Двері вагонів відчинилися самі, і всередину ввірвалося повітря — холодне, свіже, з запахом мокрого каменю, хвої й ще чогось, що Міра впізнала не одразу. Це був той самий запах, що й на Попелястому Ряду. Майже дощ.

Учні висипали на платформу. Старші одразу ж кудись пішли — по двоє, по троє, весело перегукуючись, явно знаючи дорогу. Першокурсники стояли купкою, тримаючи свої валізи й скрині, і розгублено озиралися. Міра побачила хлопчика, що тримав клітку з чимось схожим на маленьку пухнасту хмарку; дівчинку з величезною в’язкою сувоїв під пахвою; двох близнюків, що були однакові в усьому, крім того, що один усміхався, а другий — ні.

Практичною справою, як з’ясувалося, був професор Олдрик Морн.

Він чекав у кінці стежки, що вела від платформи до брами: високий, худий, у мантії такій темній, що вона, здавалося, вбирала сутінки, а не відбивала їх. Його обличчя колись обрало один-єдиний вираз і відмовлялося від будь-яких переговорів. Вираз цей був такий: «Я вже знаю, що ви зробите щось не так, і я готовий». Він тримав ліхтар із сріблясто-сірим світлом, яке освітлювало стежку, але не зігрівало її.

— Першокурсники, — сказав він, коли всі зібралися. Голос у нього був не гучний, але він якось долітав до кожного, наче сам вибирав, до кого йти. — Я професор Морн. Я голова Попелястого дому, і наступні три семестри викладатиму вам Вступ до вивчення Завіси. Чекатиму від вас вченості, старанності й тих особливих розумних запитань, з яких видно, що ви справді прочитали текст перед заняттям. — Він помовчав. — Я викладаю в цій Академії двадцять сім років. Мені ще не траплявся перший курс, якого не можна було б покращити. Маю намір зберегти цей рекорд.

— Це має підбадьорювати? — прошепотіла Десса Мірі.

— Здається, так, — прошепотіла Міра у відповідь. — По-своєму.

— Міс Оконкво, — сказав професор Морн, не обертаючись у їхній бік. — Шепіт у Вейлстоуні розноситься краще за крик. Стіни тут мають чудову акустику. Раджу запам’ятати це до того, як ви вирішите обговорити своїх викладачів у коридорі.

Десса почервоніла так, що це було видно навіть у сутінках.

— Як він… — почала вона ледь чутно.

— Він Читач Тріщин, — прошепотіла Міра ще тихіше, сама не знаючи, звідки це знає. Але вона знала. Професор Морн стояв на стежці так, як стояла вона сама, коли слухала стіни Кривого будинку: трохи нахиливши голову, наче прислухаючись не до людей, а до каменю під ногами.

Вони пішли за ліхтарем угору стежкою. Стежка була вимощена каменем, і кожен камінь мав свою тріщину, і Міра, йдучи, мимоволі читала їх, як читають вивіски на знайомій вулиці. Ліворуч. Обережно, слизько. Тут хтось упав у 1874 році. Ліворуч. Майже прийшли. Вона не знала, чи справді читає це, чи вигадує, — але щоразу, як тріщина казала «слизько», камінь під ногою справді був мокрий.

— Ти що, усміхаєшся? — спитав Корвін, що йшов поруч, тягнучи свою скриню. Скриня на кам’яній стежці підскакувала й ображено гуркотіла.

— Стежка розмовляє, — сказала Міра.

Корвін подивився під ноги.

— А що вона каже?

— Що твоя скриня її дратує.

Корвін засміявся й підхопив скриню на руки, і, хоча Міра не могла цього знати напевно, вона була певна, що наступна тріщина під ногами сказала щось схоже на «дякую».