Розділ 6. Потяг, що ходить восени

Решта серпня минула так, як минають останні дні перед чимось дуже важливим: водночас надто повільно й надто швидко. Міра читала «Коментовану граматику Глибоких Тріщин» щовечора під ковдрою з ліхтариком і з подивом виявила, що вже знає половину того, що там написано, — тільки під іншими назвами. Те, що вона називала Павутинкою, у підручнику звалося «дрібною сітчастою формою», а Зворотна Гілка — «ретроградним відгалуженням». Але Розгалуженого Променя в підручнику не було. Міра перевірила тричі. Його не було ні в покажчику, ні в додатках, ні навіть на малюнках.

Тітка Селестина купила дві валізи, одну з яких одразу ж повернула, бо в неї заїдав замок, а другу тричі переклала, бо, на її думку, «шкарпетки слід класти вниз, а книжки — збоку, щоб не м’ялися мантії». Мантії, сірі й кольору опівночі, прийшли поштою з Попелястого Ряду, акуратно складені, і пахли так само, як Ряд, — чорнилом і майже дощем. Міра приміряла їх перед дзеркалом у передпокої й довго не могла себе впізнати.

А мамині листи зі школи вона прочитала всі. Їх було двадцять три — тітка Селестина зберігала їх у коробці з-під печива, перев’язаній мотузкою. Мама писала про уроки й про погоду, про подругу, яку звала Шан, про суворого професора, який «ніколи не усміхається, але одного разу я бачила, як він годує ворону», і про бібліотеку, де «книжки самі знають, хто їх шукає». А в останньому листі, написаному на сьомому році, мама писала: «Селестино, тут є стіна, яка пам’ятає все. Я вчуся її читати. Коли-небудь я розповім тобі, що вона каже. Обіцяю». Більше листів не було.

Першого вересня тітка Селестина провела її на станцію.

Вона прасувала Мірі комірець тричі. Вона двічі перевіряла, чи взяла Міра зошит. Вона поклала в кишеню куртки ще два яблука й ще одну шоколадку. Вона майже нічого не казала по дорозі, але йшла дуже близько, так, що її рукав торкався Мириного плеча.

Потяг до Вейлстоуну відправлявся з того самого четвертого підрівня станції Ґреймір, куди Міру з тіткою вже возив ліфт. Тільки тепер, у вересні, коли двері ліфта розсунулися, за ними не було ні крамниць, ні ліхтарів Попелястого Ряду. Була довга кам’яна платформа, а над нею — та сама стара стеля в тріщинах, які Міра впізнала з першого погляду. Платформа була повна людей: батьки й діти, валізи й скрині, хтось сміявся, хтось плакав, хтось гукав чиєсь ім’я, а з туману вгорі тихо сіялося щось схоже на іній, але воно не танули на долонях, а лише тихенько світилося.

Ліфтерка, та сама, з кросвордом, на прощання підняла на Міру очі.

— Слово з дев’яти літер, — сказала вона. — «Те, що починається, коли ти перестаєш боятися». Перша — «П».

Міра подумала.

— Пригоди, — сказала вона.

— Там дев’ять літер, — сказала ліфтерка й вписала щось у газету. — «Перший рік». Але ти майже вгадала.

Біля самого краю платформи тітка Селестина зупинилася.

— Далі мені не можна, — сказала вона. — Так написано в брошурі. Батьки й опікуни — лише до білої лінії.

На камені справді була біла лінія — тонка, як тріщина, і, придивившись, Міра побачила, що це й була тріщина, тільки світла, наче її намалювали крейдою.

Вони стояли одна навпроти одної. Тітка Селестина тримала окуляри обома руками й дивилася на Міру так, наче намагалася запам’ятати кожну рису.

— Пиши, — сказала вона. — Щотижня. Містер Сейбл казав, що листи доходять за день.

— Напишу.

— Їж. Не тільки тости.

— Буду.

— Носи шарф. Там вогко. — Тітка дістала з-під пахви згорток, і Міра впізнала цигарковий папір. Мамин шарф, темно-синій, зі сріблястими гілочками. Тітка обмотала його Мірі навколо шиї — двічі, акуратно, як обмотують маленьких дітей перед зимовою прогулянкою. — Вона була б… — тітка Селестина замовкла, ковтнула й почала знову. — Вона б дуже хотіла бути тут.

Міра обійняла її. Тітка Селестина спершу, як завжди, напружилася. А тоді обійняла у відповідь — міцно, по-справжньому, так, що окуляри впали їй з руки й повисли на ланцюжку.

— Іди, — сказала вона Мірі у волосся. — Іди, доки я не передумала.

Міра пішла. Перед білою лінією вона обернулася — тітка Селестина стояла, висока й пряма, з окулярами на ланцюжку, і не махала рукою. Вона просто дивилася. І Міра знала, що вона стоятиме так, доки потяг не зникне.

— Тут же був Ряд, — сказала дівчинка, що стояла поруч із Мірою на пероні.

Міра глянула на неї. Дівчинка була приблизно її віку, з темно-коричневою шкірою, коротко підстриженим волоссям і виразом обличчя людини, якій дуже важливо мати рацію. В одній руці вона тримала дорожню скриню, а в другій — велику скляну банку, в якій сидів сірий нічний метелик завбільшки з долоню. Щоразу, як він бився крильми об скло, банка тихенько дзвеніла. Метелик мав роздратований вигляд, і Міра подумала, що, мабуть, це його звичайний стан.

— Згідно з листом, — сказала дівчинка, — Ряд нікуди не подівся. Просто у вересні четвертий підрівень спершу платформа, а вже потім вулиця. Це різні речі.

— Справді?

— Технічно. — Вона переклала банку в другу руку, а першу простягла Мірі. — Я Десса Оконкво. Третє покоління. Моя бабуся вчилася тут у шістдесятих.

— Міра Ешвейл. Перше покоління, здається. Моя мама тут училася, але вона… вона мені про це не розповідала.

Десса подивилася на неї з тим особливим співчуттям людини, яка розуміє, що деякі пояснення можуть почекати.

— Читачка Тріщин?

— Так помітно?

— Ти дивишся в підлогу, відколи я прийшла. — Десса кивнула на перон під їхніми ногами, де справді бігла довга розгалужена тріщина, яку Міра вже встигла подумки назвати і внести до уявного зошита. — А я Резонаторка. У мене постійно ось таке. — Вона дуже коротко прогула одну чисту ноту. Повітря навколо неї замерехтіло, як марево над розпеченою дорогою, а метелик у банці раптом перестав битися об скло й завмер, наче заслухався. — Не завжди можу стриматися. Бабуся каже, це минеться років до п’ятнадцяти. Мама каже, що не минеться ніколи. Тато каже, що його це не стосується, і вдягає навушники.