Розділ 5. Попелястий Ряд

У суботу вранці Міра з’їла всю вівсянку. Навіть застиглу. Тітка Селестина спостерігала за цим, піднявши брову, і нічого не сказала, але, коли Міра віднесла миску до раковини, тітка мовчки поклала їй у кишеню куртки два яблука й шоколадку — «на випадок, якщо в тих ваших неможливих місцях немає нормальної їжі».

На вокзал вони пішли пішки. Ґреймір у суботу вранці був сонний і вологий: над пагорбами висів туман, з пекарні пахло корицею, а пан Ділл, листоноша, стояв біля поштової скриньки на розі й сварився з нею, бо вона знову не хотіла закриватися. Побачивши Міру з тіткою, він підняв капелюха.

— Доброго ранку, пані Ешвейл. Міс Ешвейл. — І додав, трохи знизивши голос: — Дивна річ, знаєте. У вівторок я міг би заприсягтися, що у вашу скриньку нічого не клав. А тепер у мене в сумці лежить квитанція про доставку, і на ній — мій підпис. Я такого не підписував.

— Певно, забули, пане Ділл, — сказала тітка Селестина таким тоном, яким вона зазвичай закривала будь-які розмови.

— Певно, — погодився пан Ділл, але дивився їм услід, доки вони не звернули за ріг.

Станція Ґреймір була маленька, з червоної цегли, з дерев’яним навісом над пероном і великим круглим годинником, який завжди відставав на чотири хвилини. Пан Вомблі, начальник станції, мав щодо годинника принципову позицію: «Хай краще потяги приходять раніше, ніж люди думають, — тоді ніхто не запізниться». Він саме підмітав перон, коли вони підійшли, і привітно кивнув Мірі, бо пам’ятав її ще тією п’ятирічною дівчинкою з-під лавки.

Ліфт стояв у кутку зали очікування, біля каси. Старий, із ґратчастими дверцятами, пофарбованими колись у зелене, а тепер уже в кольори, яких не мав жоден каталог фарб. Усередині була латунна панель із двома кнопками: «ПЕРОН» і «КАСА». Міра їздила в ньому, мабуть, сто разів, просто так, бо подобалося, як він гуде й погойдується.

— Ну, — сказала тітка Селестина, ставши перед ліфтом, — і де твій четвертий підрівень?

Міра подивилася на панель. «ПЕРОН». «КАСА». Більше нічого.

Вона відчула, як усередині щось осідає, наче повітряна кулька, з якої виходить повітря. А якщо це все-таки жарт? Якщо містер Сейбл — просто дивний чоловік у задовгому пальті, а лупа — звичайна лупа, а тріщини — звичайні тріщини, і завтра вона знову піде до школи, і Томас Пріддл знову кричатиме їй услід «Тріщинна!»…

Міра заплющила очі.

«Ні, — сказала вона собі. — Ти бачила стіну крізь лупу. Ти бачила мамин почерк. Ти тримала мамин компас».

Четвертий підрівень станції Ґреймір існував так само, як існують певні думки: прямо його не роздивишся, але якщо перестати шукати й просто впевнено підійти до ліфта, кнопка була на місці. Міра відкрила очі, зробила крок уперед — не дивлячись на панель, дивлячись просто перед собою, наче вона робила це вже тисячу разів, — і простягла руку.

Під пальцем була кнопка.

Сіра, без жодного напису й трохи тепла на дотик. Вона розташовувалася якраз між «ПЕРОН» і «КАСА», де щойно було лише голе латунне місце, і здавалася такою природною, такою давно тут присутньою, наче це не вона щойно з’явилася, а Міра щойно прозріла.

— О, — сказала тітка Селестина. Вона стояла дуже тихо.

Дверцята ліфта брязнули й розсунулися. Усередині сиділа жінка.

Ліфтерка була жінкою невизначеного віку з найділовитішою поставою, яку Міра будь-коли бачила. Вона сиділа на маленькому складаному стільчику, вбрана в сіру форму з латунними ґудзиками, і розв’язувала кросворд у газеті, яка, як помітила Міра, була надрукована навскоси — рядки збігали донизу, наче газета трохи п’яна. Жінка підвела очі, глянула на Міру, потім на тітку Селестину, потім простягла руку долонею вгору, не кажучи ні слова.

Міра поклала в цю руку лист.

Ліфтерка пробіглася по ньому очима, кивнула, повернула лист, мовчки натиснула сіру кнопку й повернулася до свого кросворду.

— Слово з шести літер, — сказала вона несподівано, коли ліфт рушив. — «Те, що знає дорогу, коли ти її не знаєш». Друга — «О».

— Компас, — сказала Міра.

Ліфтерка подивилася на неї поверх газети. Потім вписала слово.

— Не підходить, — сказала вона. — Там має бути «ПОРОГИ». Але дякую.

Ліфт опустився значно глибше, ніж дозволяла будова станції Ґреймір. Він їхав і їхав, гудучи й погойдуючись, і Міра бачила крізь ґратчасті дверцята, як повз неї пропливають шари — цегла, потім земля, потім старе каміння, потім щось блискуче, схоже на вугілля, потім знову каміння, але вже інше, сіре, вкрите тонкими, як волосинки, тріщинами, що світилися слабким сріблом. Тітка Селестина тримала її за плече. Сильно.

Нарешті ліфт зупинився, дверцята розсунулися, і Міра побачила Попелястий Ряд.

Попелястий Ряд був…

Міра не могла закінчити це речення навіть подумки.

Це була вулиця, але не пряма. Вона вигиналася, поверталася назад, а часом, здавалося, тяглася кількома напрямками водночас — Міра бачила, як жінка з кошиком пішла вперед, а через хвилину вийшла з-за рогу позаду них, хоча нікуди не поверталася. Крамниці були вбудовані в кам’яні стіни, такі старі, що вони вже давно перестали бути сірими й набули кольору, для якого Міра не мала слова. Щось між сутінками й попелом багаття, яке ще пам’ятає вогонь. На різній висоті висіли ліхтарі й горіли блідим сріблясто-блакитним світлом, а вище, там, де мала б бути стеля, — бо вони ж були глибоко під землею! — висіло щось схоже на небо, тільки затягнуте туманом, і крізь туман іноді проступав край чогось великого й круглого, що могло бути місяцем, а могло бути й ні.

Пахло чорнилом, паленою міддю й чимось майже як дощ.

А стіни… Міра вихопила з кишені лупу, але навіть без неї було видно, що стіни Попелястого Ряду вкриті тріщинами. Вони бігли між вітринами, обвивали вивіски, піднімалися до самого туману вгорі, і там, де світло ліхтарів падало на них, вони мерехтіли, як павутина в росі.

Люди рухалися вулицею зі спокійною цілеспрямованістю тих, хто все життя ходить по крамницях на неможливих вулицях. Жінка в пальті кольору опівночі сперечалася з продавцем про якість резонансного камертона, і щоразу, коли вона брала камертон до рук, у повітрі навколо неї розходилися кола, як від каменя, кинутого у воду. Двоє хлопців Міриного віку притулилися носами до вітрини й реготали з чогось, що там, вочевидь, було дуже смішним; Міра потім побачила, що у вітрині сиділа сова, зроблена з самих лише ниток, і ця сова корчила пики. Старий чоловік сидів біля чайної й читав газету, в якій, здавалося, було забагато сторінок: він гортав і гортав, а газета не закінчувалася.