Розділ 4. Список

Перелік необхідного приладдя був, коротко кажучи, приголомшливий.

Містер Сейбл залишив його на столику разом із тоненькою сірою брошурою під назвою «Академія Вейлстоун: вітання для нових учнів та їхніх родин (виправлене видання)». Брошура була повна фотографій, які, як з’ясувала Міра, ледь-ледь ворушилися, коли на них не дивилися прямо. На одній групка учнів у сірих мантіях сміялася на сходах, і якщо дивитися краєм ока, то видно було, як хлопчик у центрі розмахує руками, розповідаючи щось дуже смішне. На другій була бібліотека — високі полиці, драбини на коліщатках і дівчинка, що заснула над книжкою; і якщо довго не дивитися, а потім раптово глянути, то дівчинка встигала перегорнути сторінку. На третій була сама Академія, сфотографована здалеку: вежі, схожі на дерева, і брама у формі порожньої корони. Цю фотографію Міра розглядала найдовше, бо на ній, якщо прикласти лупу, було видно, що стіни Академії вкриті тріщинами — тими самими, що й стіни Кривого будинку.

Список був такий:

НЕОБХІДНЕ ПРИЛАДДЯ ДЛЯ УЧНІВ ПЕРШОГО РОКУ

АКАДЕМІЯ НЕЗВИЧАЙНИХ МИСТЕЦТВ ВЕЙЛСТОУН

Одна (1) стандартна Тріщинна лупа, скляна, збільшення 40× або більше

Один (1) Резонансний камертон, срібний сплав, тональність ре або соль

Один (1) набір Ниток для В’язання (дванадцять кольорів, включно з тим, що не має назви)

Один (1) Компас Завіси (не показує на північ; так і задумано)

Один (1) примірник «Коментованої граматики Глибоких Тріщин», том I

Один (1) примірник «Практичної історії порожніх місць»

Один (1) примірник «Вступу до Резонансу та його прикрощів»

Один (1) комплект простих мантій, сірих або аспідних, на кожен день

Один (1) комплект парадних мантій, кольору опівночі, для церемоній

Одна (1) пара практичних черевиків, водонепроникних (на території Академії часто вогко)

Один (1) зошит щонайменше на 200 сторінок (якщо в учня вже є добре списаний зошит, він підійде)

ПРИМІТКА: Усе приладдя можна придбати на Попелястому Ряду, ринку поруч з Академією. Потрапити на Попелястий Ряд можна ліфтом станції Ґреймір, підрівень чотири. Покажіть цей лист ліфтерці.

— Ліфт на станції, — повторила Міра. Вона бувала на станції Ґреймір сотні разів: зустрічала там потяги, рахувала тріщини на пероні (їх було двадцять три, з яких чотири — дуже цікаві), одного разу навіть заблукала там, коли їй було п’ять, і її знайшов начальник станції, пан Вомблі, у залі очікування, де вона сиділа під лавкою й розмовляла з тріщиною в підлозі. Ліфт на станції був. Старий, із ґратчастими дверцятами, він возив валізи з перону на рівень каси й назад. Але в нього було лише два поверхи. Ніякого четвертого підрівня там не було.

А ще вона тепер помітила, що внизу списку було щось дописане меншим, обережнішим почерком, наче окремо:

ПРИМІТКА ОСОБИСТО ДЛЯ МІС ЕШВЕЙЛ: ваш зошит не просто підійде — він обов’язковий. Не залишайте його вдома.

Міра подивилася на свій зошит, що лежав на кухонній стільниці біля хлібниці. Пошарпаний, у чорнильних плямах, із загнутими кутиками й розбухлою від вологи обкладинкою, із сорока вісьмома ретельно описаними тріщинами на сторінках.

Вона взяла його й на мить пригорнула. Про це вона нікому б не розповіла.

Двоє людей сказали їй тепер одне й те саме: не залишай зошит. Містер Сейбл — уголос, у дверях. А хтось інший — дрібним почерком у самому кінці списку. Почерк був не той, що в листі. Він був ще знайоміший. Міра довго розглядала ці рядки — петельки на «д», довгий хвостик на «й», те, як «Е» в «Ешвейл» розгалужувалася на кінці, наче гілочка, — і раптом зрозуміла, де вона бачила цей почерк.

На звороті фотографії. Тієї, яку тітка Селестина тримала в руках у середу ввечері в темній кухні.

Міра знайшла тітку на горищі.

Горище в Кривому будинку було вузьке й довге, як коридор у потязі, і пахло пилом, старою деревиною та яблуками, які тітка щоосені розкладала тут на газетах. Під дахом висіли гірлянди сухої лаванди, а біля маленького слухового вікна стояла скриня — велика, темна, з мідними кутиками. Міра бачила її тисячу разів, але ніколи не бачила відчиненою. Тітка казала, що там «старі речі, які нікому не потрібні». Зараз скриня була відчинена, а тітка Селестина сиділа перед нею на низенькому ослінчику, оточена згортками, коробками й пожовклими конвертами.

— Ти знайшла почерк, — сказала тітка, не обертаючись. Це не було запитання.

— Це мамин, — сказала Міра.

Тітка Селестина кивнула. Вона простягла руку назад, не дивлячись, і Міра поклала в неї список. Тітка розгорнула його, знайшла дописані рядки й довго на них дивилася.

— Вона написала це дванадцять років тому, — тихо сказала тітка. — Незадовго до того, як… — Вона не договорила. — Я не знаю, як воно потрапило до цього списку. Я не знаю, як вона це зробила. Твоя мама завжди вміла робити речі, яких я не розуміла.

Міра сіла поруч на підлогу, просто в пил. Тітка Селестина навіть не зробила їй зауваження.

— Розкажи мені про неї, — попросила Міра. — Будь ласка. Хоч щось.

Тітка Селестина довго мовчала. За слуховим вікном сонце сідало за пагорби, і на горищі ставало помаранчево й тихо. Нарешті вона взяла зі скрині згорток — щось м’яке, загорнуте в цигарковий папір, — і поклала Мірі на коліна.

Це був шарф. Темно-синій, вовняний, довгий-довгий, з вишитими по краях крихітними сріблястими гілочками. Вони розгалужувалися, як тріщини. Як Розгалужений Промінь.

— Вона в’язала його цілу зиму, — сказала тітка. — Коли їй було шістнадцять і вона приїхала додому на канікули. Вона казала, що це для неї вправа. Що в їхній школі вчать в’язати не тільки шарфи. — Тітка коротко, сухо засміялася. — Я думала, вона жартує. Я завжди думала, що вона жартує.

— Яка вона була? — спитала Міра, пропускаючи кінці шарфа між пальцями. Вовна була м’яка, трохи колюча й пахла лавандою.