Розділ 3. Представник

Середа тяглася, як вівсянка, що застигає. Міра двічі збиралася розповісти тітці Селестині про лист і двічі не розповіла. Першого разу — бо тітка якраз сварилася по телефону з водопровідником, і її голос мав той металевий відтінок, від якого навіть чайник не наважувався свистіти. Другого — бо, спустившись увечері на кухню, Міра побачила, що тітка сидить за столом, не вмикаючи світла, і тримає в руках стару фотографію. Міра тихо відступила назад і піднялася сходами, ступаючи лише на ті сходинки, що не рипіли. Вона знала їх напам’ять: третя, п’ята, восьма й усі, що вище за дванадцяту.

Але в четвер ховатися вже не було сенсу.

Представник прийшов у четвер рівно о пів на третю, і це насторожувало, бо четвергова пошта приходила лише о третій, а всі важливі речі в Ґреймірі відбувалися після пошти. Міра саме повернулася зі школи — у четвер уроки закінчувалися раніше — і стояла в передпокої, знімаючи черевик, коли в двері постукали. Тричі. Не голосно, не тихо, а якось дуже точно, наче той, хто стукав, знав, що трьох разів буде цілком достатньо.

Міра відчинила, стоячи на одній нозі.

На ґанку стояв невисокий чоловік з обличчям, яке, здавалося, робило кілька справ одночасно: брови в нього трохи хмурилися, губи ледь усміхалися, а очі уважно роздивлялися дверну раму, наче оцінювали, скільки їй років. Його вугільно-сіре пальто було трохи задовге й чіплялося за черевики, які, судячи з вигляду, пройшли значно більше, ніж відстань від хвіртки до дверей. На черевиках був пил — не такий, як у Ґреймірі, жовтуватий і дрібний, а сріблястий, наче він ішов дорогою, посипаною товченим місяцем. Він тримав шкіряну сумку, що тихенько дзенькала, коли він рухався, і мав вигляд людини, яка виголошувала цю промову безліч разів і встигла завести з нею вельми суперечливі стосунки.

— Мене звати містер Сейбл, — сказав він. — Я тут від імені Академії Вейлстоун. Ваша опікунка вдома?

Міра відкрила рота. Потім закрила. Потім згадала, що досі стоїть на одній нозі, й поставила другу, від чого черевик, який вона тримала в руці, випав і гупнув на підлогу.

— Ви справжній, — сказала вона.

— Наскільки мені відомо, — погодився містер Сейбл.

Тітка Селестина виникла за Міриним плечем, як дуже конкретне погодне явище. Міра не чула, як вона спустилася, — а таке траплялося рідко, бо сходи в Кривому будинку рипіли навіть під котом пані Гоббс, коли той пробирався всередину. Але тітка стояла тут, висока й пряма, з окулярами в руці, і дивилася на містера Сейбла так, наче він був водопровідником, який прийшов на три дні пізніше, ніж обіцяв.

— Я не отримувала жодного листа, — сказала Селестина.

Міра похолола. Отже, тітка знала. Або здогадувалася. Або… Міра не встигла додумати.

— І не мали б, — терпляче відповів містер Сейбл. — Школа листується лише з учнями. А я тут, щоб поговорити з вами особисто. — Він дістав із нагрудної кишені візитку. Вона, звісно ж, була сіра. На ній було лише одне слово — «Сейбл» — і крихітна порожня корона в кутку. — Можна увійти?

Тітка Селестина довго дивилася на візитку. Потім на містера Сейбла. Потім, чомусь, на його черевики зі сріблястим пилом.

— Витріть ноги, — сказала вона й відступила вбік.

Вони сіли у вітальні, яку тітка Селестина тримала для важливих нагод і в якій завжди пахло лавандою та давніми рішеннями. Тут стояли диван, на якому ніхто ніколи не сидів, два крісла з вишитими подушками й шафа зі склом, де тітка зберігала порцеляновий сервіз, — ним користувалися рівно один раз, коли до них приходив пастор, і після того тітка ще тиждень перемивала кожну чашку. На стіні над каміном висів пейзаж: туманні пагорби, річка, міст. Міра завжди думала, що це Ґреймір, але тепер, дивлячись на картину, вперше помітила, що міст на ній закінчується посеред річки, нікуди не доходячи.

Містер Сейбл поставив сумку на підлогу біля себе й склав руки на коліні. Сумка ще раз дзенькнула, наче хотіла взяти участь у розмові.

— Гадаю, у вас є запитання, — сказав він.

— У мене є виключно запитання, — сказала тітка Селестина. Вона сіла в крісло навпроти дуже рівно, тримаючи окуляри обома руками, як тримають щит.

Містер Сейбл кивнув, наче саме цього й чекав.

— Академія Вейлстоун, — почав він, — це заклад для молоді, яка виявляє здібності до того, що ми називаємо Незвичайними Мистецтвами. Це не… — він замовк, ніби добирав слова з дуже конкретної купки, — …не звичайні вміння. До них належить Читання Тріщин, яким міс Ешвейл займається приблизно з чотирьох років, а також Ходіння крізь Завісу, Резонанс, В’язання й низка інших дисциплін, про які я розповім докладніше, якщо й коли ви погодитеся на зарахування.

Міра сиділа на краєчку дивана, на якому ніхто ніколи не сидів, і відчувала, як тремтить усередині. Читання Тріщин. З чотирьох років. Вона справді намалювала першу тріщину в чотири — криву, як блискавка, олівцем на шпалерах у передпокої, і тітка Селестина тоді не насварила її, хоча Міра цього чекала. Тітка лише довго дивилася на шпалери, а потім принесла їй зошит. Той самий, зелений.

— Магія, — сказала Міра.

Містер Сейбл подивився на неї.

— Ми віддаємо перевагу назві «Незвичайні Мистецтва». До слова «магія» причеплено забагато багажу, і здебільшого неправдивого. Чарівні палички, капелюхи, кролики. — Він ледь помітно скривився, наче кролики особисто завдали йому якоїсь кривди. — Ніхто з нас не витягає кроликів із капелюхів.

— Але це магія.

Дуже коротка пауза.

— По суті, так.

Міра відчула, як щось усередині неї розправляється — наче там, у грудях, роками лежав складений аркуш, і ось його нарешті розгорнули. Вона не дивна. Вона не «з багатою уявою». Вона — Читачка Тріщин. Це має назву. Цього вчать.

Тітка Селестина видала звук, який міг бути і подивом, і впізнаванням, — звук, як зауважила Міра, дуже важкий для класифікації. Щось середнє між зітханням і словом, яке не захотіло виходити назовні. Вона дивилася на містера Сейбла з виразом, що був не зовсім підозрою і не зовсім полегшенням.