Розділ 2. Лист без поштового штемпеля

Лист прийшов у вівторок, а це, на Мірину думку, був саме той день, коли трапляються дивні речі.

У Міри була ціла теорія про дні тижня, і вона охоче розповіла б її будь-кому, якби хтось спитав. Понеділки — надто передбачувані: всі втомлені, всі незадоволені, ніхто не чекає нічого доброго, тож нічого й не трапляється. Середи — надто усталені: тиждень уже знає, яким він буде, і просто йде своїм шляхом. Четверги нервові, п’ятниці поспішають, а вихідні взагалі живуть за своїми правилами. Але вівторки мали в собі щось слизьке, наче тиждень іще не вирішив, яким йому бути. У вівторок може статися що завгодно. Саме у вівторок, наприклад, Міра колись знайшла під підлогою на горищі срібний ґудзик із вирізьбленою на ньому крихітною короною. І саме у вівторок у школі раптом зникла вся крейда, а потім знайшлася в шафі зі шваброю, акуратно складена в піраміду.

Цей вівторок почався звичайно. Міра прокинулася від того, що сонце через кругле вікно намалювало на стелі світлу пляму, якраз над Павутинкою № 12. Вона полежала, дивлячись, як пляма повзе, потім одягнулася — шкільна спідниця, сірий светр із латкою на лікті, шкарпетки різного кольору, бо однакові, як завжди, кудись поділися, — і спустилася вниз.

Лист лежав на килимку під дверима.

І це вже було дивно, бо поштова щілина в їхніх дверях зламалася ще минулої осені, а з жовтня тітка Селестина, втомившись від протягу, власноруч забила її трьома цвяхами й повісила на двері табличку: «ЛИСТИ — ДО СКРИНЬКИ НА ХВІРТЦІ». Листоноша, пан Ділл, дуже поважав цю табличку. Він ніколи не залишав листів на ґанку, навіть коли йшов дощ, навіть коли скринька на хвіртці була так напхана рекламою, що закривалася лише з третьої спроби.

А тепер на килимку, точнісінько посередині, наче хтось виміряв лінійкою, лежав конверт.

Він був сірий — не сірий, як буря чи попіл, а якийсь особливий, сяйливо-сірий, як туман із великими амбіціями. Наче туман вирішив, що бути просто туманом йому замало, і зібрався стати чимось більшим, але ще не вирішив, чим саме. Конверт був щільний, важкий, із гладкими, як шовк, краями. А на ньому чорнилом кольору глибокої води було виведено її ім’я.

МІРА ЕЛСПЕТ ЕШВЕЙЛ

КРИВИЙ БУДИНОК, ПРОВУЛОК ТІСТЛВІК

ҐРЕЙМІР-ОН-ВОЛД

ДІВЧИНЦІ, ЯКА ЧИТАЄ ТРІЩИНИ

Міра стояла над ним, не дихаючи.

Ніхто, крім неї самої, не називав їхній будинок Кривим. Ніхто у світі не знав її другого імені — Елспет, — бо Міра ніколи його не вживала й навіть у школі записувалася просто «Міра Ешвейл». І вже точно ніхто не міг знати, що вона читає тріщини. Вона й сама до цього вівторка не була певна, що саме це й робить.

Поштового штемпеля не було. Зворотної адреси теж. Натомість на звороті була печатка: порожня корона з темного воску, крізь порожнину вгорі якої проростало щось — одна-єдина колюча гілка з неможливою квіткою. Квітка була вдавлена у віск так тонко, що Міра могла роздивитися кожну пелюстку, і пелюсток у неї було… Міра порахувала. Тринадцять. Квітів із тринадцятьма пелюстками не буває. Вона знала, бо колись цілий тиждень перевіряла це в бібліотечній енциклопедії рослин.

Міра підняла лист.

Щойно пальці торкнулися паперу, вона відчула щось, чому не мала назви: глибоке тремтіння в грудях, ніби хтось ударив камертоном об її ребра. Тремтіння пройшло крізь неї, від серця до кінчиків пальців, і зникло, а по стіні передпокою, просто біля її плеча, раптом швидко-швидко побігла тоненька тріщинка — і тут же зупинилася, наче злякалася власної сміливості.

Міра озирнулася на сходи. Згори долинав звук води: тітка Селестина вмивалася. У Міри було хвилини три, може, чотири. Тітка вмивалася так само, як робила все інше, — ретельно, за розкладом, без зайвих рухів.

Вона відкрила конверт, перш ніж спустилася тітка Селестина.

Печатка зламалася з тихим клацанням, як сухий сучок. Усередині був аркуш паперу — такого ж сяйливо-сірого, — складений утроє, і ще один, менший, але його Міра поки відклала. У листі було написано:

Шановна міс Ешвейл!

Раді повідомити, що вашу заяву до Академії Незвичайних Мистецтв Вейлстоун розглянуто й схвалено. Як Читачку Тріщин із підтвердженою чутливістю, запрошуємо вас розпочати навчання з початком осіннього семестру.

До листа додано перелік необхідного приладдя. У четвер до вас завітає наш представник, щоб надати подальші інструкції та відповісти на запитання вашої опікунки.

Чекаємо на вас.

Зі щирою повагою,

директорка Орла Торн,

Охоронниця Третьої Брами,

Академія Незвичайних Мистецтв Вейлстоун

Міра перечитала лист тричі.

Першого разу — швидко, ковтаючи слова, як гарячий чай. Другого — повільно, вдивляючись у кожну літеру. А третього — пошепки, вголос, наче перевіряючи, чи не розсиплються слова, якщо їх вимовити. Вони не розсипалися. Вони стояли на папері рівно й упевнено, кольору глибокої води, і, здавалося, навіть трохи пишалися собою.

Потім вона перевернула конверт і знову подивилася на печатку.

Порожня корона. Колюча гілка. Тринадцять пелюсток.

Вона не подавала заяви до жодної академії. Вона взагалі нікуди не подавала заяв, якщо не рахувати заяви до шкільного гуртка шахів, звідки її вигнали через тиждень за те, що вона розглядала тріщини на шаховій дошці замість того, щоб ходити конем. Їй було дванадцять, і найнезвичайніше, що вона зробила останнім часом, — це відкрила новий вид тріщини, який назвала Розгалуженим Променем.

Нагорі вода перестала текти.

Міра здригнулася. Тоді, дуже швидко, вона розгорнула другий, менший аркуш. Це був список — довгий, дрібним почерком, — і вона встигла вихопити лише кілька рядків: «Тріщинна лупа», «Компас Завіси (не показує на північ)», «Нитки для В’язання»… На сходах рипнула перша сходинка. Ранкова Хода.

Міра склала обидва аркуші, сунула їх у конверт, а конверт — у зошит, між сорок третьою і сорок четвертою сторінками, якраз туди, де в неї була Зворотна Гілка й Довгий Шов, які завжди ходили парою. Зошит вона притисла до грудей і пішла на кухню, намагаючись ступати так, наче нічого не сталося.