Розділ 1. Дівчинка, яка рахувала тріщини

У містечку Ґреймір-он-Волд ніхто не вважав Міру Ешвейл чимось особливим.

Їй було дванадцять, пальці в неї завжди були в чорнилі, на колінах — у пилюці, а в кишені куртки — олівець, обгризений з обох кінців, бо Міра ніяк не могла вирішити, з якого боку їй зручніше думати. А ще вона мала прикру звичку розмовляти зі щілинами між дошками підлоги. Тітка Селестина називала це дивацтвом. Сусіди — тривожним знаком. Учителька в школі — «багатою уявою, яку варто було б спрямувати в корисне русло». Дошки ж, зі свого боку, здавалося, були раді товариству.

Ґреймір-он-Волд було з тих містечок, де нічого не відбувається так довго, що це вже саме по собі стає подією. Тут була одна головна вулиця з пекарнею, аптекою й крамницею, де продавали все — від цвяхів до вовняних шкарпеток. Був маленький вокзал, з якого двічі на день відходив потяг до більшого міста, і були пагорби, сірі взимку й сіро-зелені влітку, що лежали навколо, як великий старий пес, який заснув і забув прокинутися. Люди тут знали одне одного на ім’я, на прізвище і, якщо дуже постаратися, на бабусь до третього коліна. І всі вони точно знали, що Міра Ешвейл — дивна.

Міра жила у вузькому будинку в кінці провулка Тістлвік — тому, з кривим димарем, що хилився на цілих чотири градуси вліво й ніколи як слід не димів, навіть узимку. Градуси вона виміряла сама, транспортиром, вилізши якось на дах, за що потім тиждень мила посуд замість тітки. Будинок був високий і худий, затиснутий між двома ширшими сусідами, наче книжка між двома енциклопедіями. Він мав три поверхи, але кожен поверх складався всього з двох кімнат, а сходи між ними були такі круті, що тітка Селестина називала їх «драбиною з претензіями».

Будинок належав Міриній мамі, доки вона не зникла, а перед тим — мамі її мами, а ще раніше, мабуть, довгому ряду жінок з роду Ешвейл, яких усіх так чи інакше вважали незвичайними. Про прабабусю Міри в містечку досі розповідали, що вона розмовляла з годинниками. Про прапрабабусю — що вона ніколи не виходила з дому без ключа, хоча двері в будинку ніхто ніколи не замикав. А про маму не розповідали нічого. Взагалі. Наче в Ґреймірі домовилися, що про Елспет Ешвейл краще мовчати, і тримали цю домовленість так уперто, як тримають лише ті обіцянки, яких ніхто вголос не давав.

Міра маму не пам’ятала. Мама зникла, коли Мірі було пів року, і від неї залишилися кривий будинок, кілька фотографій, на яких вона завжди дивилася трохи вбік, наче щось помітила за кадром, і тітка Селестина, яка приїхала «на кілька тижнів, доки все з’ясується» і залишилася на дванадцять років.

Того ранку, коли все змінилося, Міра робила те, що й завжди перед сніданком: рахувала тріщини на кухонній стелі.

Найкраще їх було видно лежачи — тоді стеля перетворювалася на величезну білу мапу, по якій розбігалися тонкі сірі ріки, озера й гірські хребти. Міра лягала на холодну підлогу між столом і плитою, підкладала під голову зошит і дивилася вгору так довго, що починала відчувати, ніби це не вона лежить на підлозі, а підлога висить над нею.

Наразі тріщин було сорок сім. Вона вела зошит.

Зошит був товстий, у потертій зеленій обкладинці, з розбухлими від частого гортання сторінками. На першій сторінці великими літерами було написано: «ТРІЩИНИ. ВЛАСНІСТЬ МІРИ ЕШВЕЙЛ. НЕ ЧИТАТИ (ОСОБЛИВО ТЕБЕ, ТІТКО)». Далі йшли малюнки, стрілочки, дати, позначки «росте», «не росте», «росте вночі» й «здається, рухнулася, коли я чхнула». А ще — назви. Міра давала тріщинам назви так само, як інші люди дають назви зіркам: Сліпа Петля, Павутинка, Довгий Шов, Зворотна Гілка, Меридіанний Хрест. Вона не знала, чи існують ці назви десь, крім її зошита. Вона просто відчувала, що кожна тріщина хоче, щоб її називали саме так, а не інакше.

— Сорок вісім, — тихо сказала вона, спостерігаючи, як тоненька, мов волосинка, тріщина павучком повзе тинькою до вікна.

Міра давно помітила, що вони завжди рухаються. Тріщини в цьому домі ніколи не стояли на місці. Вони росли, переставлялися, а часом складалися в слова — хоча цього Міра ще нікому не розповідала. Вперше це сталося, коли їй було сім: тріщина над її ліжком за одну ніч склалася в слово ПОВІР. Міра тоді довго дивилася на нього, а потім повірила — сама не знала, у що саме, — і тріщина наступного ранку розгладилася, наче задоволена.

— Міро Ешвейл, якщо ти знову лежиш на підлозі… — голос тітки Селестини поплив униз сходами, наче корабель при бічному вітрі.

— Я не лежу на підлозі, — гукнула Міра, швиденько сідаючи. — Я сиджу на підлозі. Це різні речі.

Драматична пауза. Дошки на сходовому майданчику рипнули так, як Міра подумки називала Розчарованою Ходою тітки Селестини. У будинку було кілька видів тітчиної ходи, і Міра вивчила їх усі: Ранкова Хода (швидка, з пристукуванням підборів), Хода Перевірки Домашнього Завдання (повільна, з паузами) і Розчарована Хода — важка, рівна, така, від якої дошки зітхали. За мить тітка з’явилася у дверях.

Селестина Ешвейл була висока, кутаста й закручувала сиве волосся в такий тугий вузол, що, здавалося, лише він не давав виразу її обличчя розлетітися на шматки. Вона носила сірі кардигани, застебнуті на всі ґудзики, і окуляри на ланцюжку, які ніколи не одягала, а лише тримала в руці, щоб було чим постукати по столу, коли треба наголосити на чомусь важливому. Вона не була жорстокою. Насправді вона була доволі доброю — тільки по-своєму, різко й трохи недостатньо: з тих добрих людей, які забувають вимовляти добрі слова вголос, але завжди пам’ятають, що ти не любиш скоринку на хлібі.

— Запізнишся до школи, — сказала Селестина.

— Сьогодні субота.

Пауза. Тітка подивилася на календар на стіні, потім на Міру, потім знову на календар, наче підозрювала, що вони змовилися.

— Тоді запізнишся на сніданок.

— Сніданок не може початися без мене. Я — його головна учасниця.

— Сніданок, — сказала тітка Селестина, постукавши окулярами по одвірку, — чудово почнеться й без тебе. Вівсянка не чекає. Вівсянка застигає.