«У кожного механізму є допуск. У кожної людини теж. Різниця лише в тому, що механізм не соромиться про це сказати». Інструкція з безпеки Церкви Допуску, параграф перший
П'ятниця, дев'ятнадцята нуль-нуль. Година, коли більшість людей зачиняє роботу на замок і поспішає до родинного затишку.
Катерина Гарбузко сиділа в підвалі балістичного відділу експертної лабораторії й нікуди не поспішала. Тут було тихо тією стерильною тишею, яку порушувало лише заколисливе гудіння старої витяжної шафи. Повітря складалося зі стійкого коктейлю: хлорка, засохлий балістичний гель, папір кримінальних справ і трохи касторової олії, якою вона змащувала інструменти.
Вона зняла окуляри в простій пластиковій оправі, потерла перенісся й поправила край завеликого сірого светра. Під ним була сорочка, під сорочкою футболка. Катерина завжди вдягалася шарами, у темне й вільне, так, щоб фігура зникала. Колись це було бронею. Тепер стало звичкою, а звички, як відомо з експертної практики, переживають причини, що їх породили.
— Ну що, поговоримо? — сказала вона порожній кімнаті. Голос лунав низько й сухо.
На столі під яскравою лампою лежав речовий доказ: фрагмент металевої обшивки з техногенної аварії. Він не вписувався в жодну таблицю деформацій, і Катерина вже третій день не могла відвести від нього погляду. Залізо, на відміну від людей, не бреше. Треба лише вміти запитати.
Цього вона навчилася двічі. Спершу юристкою: п'ять років слідчої практики в районному відділі, де вона читала людей, бачила брехню в очах і розуміла механіку злочину. Потім, після справи з дітьми, від якої щось усередині неї мовчки перегоріло, прийшла друга освіта, балістика й трасологія. Лабораторія врятувала її. Тут не було сліз і маніпуляцій, лише метал, порох і мікроскоп. А те, що лишилося від неї самої, двічі на тиждень збиралося докупи в кабінеті терапевтки. Два роки терапії навчили її головного: ти маєш право жити далі, а біль можна обернути на допомогу іншим. Тому щосуботи на неї чекали у волонтерському центрі підлітки, яких усі називали «складними». Завтра субота, і вона обіцяла принести розбірний мікроскоп.
Катерина взяла щуп із загартованим кінчиком. Перший її досвід підказував, як мислить той, хто ховає сліди. Другий показував розподіл напруги в кристалічній решітці. І обидва шепотіли одне: у будь-якої конструкції, закляття чи людської брехні є точка втомлюваності. Місце, де опір падає до нуля.
Вона зробила легкий, прецизійний натиск у ледь помітний вузол на зрізі.
Сухий тріск прокотився приміщенням, ніби хтось поруч розірвав шматок цупкого полотна. Метал не тріснув. Він розсипався на сірий пил і випустив спалах синьо-білого світла. Повітря вигоріло, залишивши по собі озон, мідь і вологе листя, а підлога під черевиками Катерини зникла.
Першим відчуттям став дощ.
Він падав важкими крижаними краплями, цьвохкав по обличчю й стікав за комір. Катерина розплющила очі. Серце гупало, як полоханий птах, у роті стояв гіркий присмак міді. Вона спробувала сісти, і власне тіло її підвело: воно було дивно легким, невагомим і чужим.
Вона лежала на бруківці з темно-синього каменю. Над нею височіли червоно-цегляні будинки з конічними мідними трубами, з яких валив білий дим, а повз прогуркотіла карета без коней, обдавши її брудними бризками. Пахло смаженим солодом, вугільним пилом і мастилом.
Катерина подивилася на свої руки й завмерла. Замість знайомих міцних долонь перед очима були тонкі, жилаві кисті з довгими пальцями й облупленим лаком. Вона торкнулася обличчя: гострі вилиці, гладка шкіра. Підвелася. Коліна тремтіли, ваги в тілі було ледь п'ятдесят кілограмів, а звичний ниючий біль у попереку зник, ніби його ніколи й не було.
«Галюцинація. Отруєння газами. Клінічна смерть. Кома», — перебирала вона, відчуваючи, як накочує паніка. Логіка мала відповіді на все. Крім цього.
Вона заплющила очі й виконала дихання з терапії: вдих на чотири рахунки, затримка, видих.
— Так, Катю. Спокійно. Оцінка ситуації.
Осінь. Слизька плитка, розбите коліно, чийсь сміх з вікна. Ліворуч сухіше.
Катерина розплющила очі. Ніхто не говорив. Думка прийшла не її голосом, ніби на полях її власного мислення хтось дрібно написав олівцем. Не спогад і не звук, а теплий відтиск, як слід чужого пальця на склі.
— Чудово, — сказала вона вголос, дуже тихо. — Мозок помирає, і в ньому завівся коментатор.
Відповіді не було, лише легкий, майже винуватий поштовх, наче хтось тихо прокашлявся. Катерина вирішила розбиратися з цим пізніше, коли в неї будуть сухі ноги.
З глибокої кишені довгого сірого вовняного пальта стирчав згорнутий у трубочку папір. Він пахнув дешевим чорнилом і воском. Вона розгорнула його під карнизом, який рятував від дощу.
«Повідомлення про зарахування на підготовчий курс Вищої Академії Прикладних Ризиків та Реставрації. Студентці Марці Брант, двадцяти двох років, із правом складання вступних випробувань після прийому».
Вона перечитала текст тричі. Двадцять два. Отже, не дівчисько-підліток, а доросла жінка, просто виснажена й дуже худа. На слові «Марка» поля її свідомості ледь помітно потепліли, ніби лист ліг на давно знайоме місце.
— Марка Брант, — сухо мовила Катерина. — Колюче ім'я. Хоча б не нудне. А тепер, якщо ти там є, скажи, де тут можна випити чогось гарячого.
Жовте вікно за рогом. Двічі, коли в кишені було порожньо, їй наливали супу в борг, і жодного разу не нагадали.
«Є», — відзначила вона і не стала розвивати цю думку далі.
Світ, у який її викинуло, вона розуміла без жодного бар'єра. Ні акценту, ні чужорідного слова. Коли вона намагалася прокрутити в голові земні терміни, мозок сам підмінював їх місцевими. Вона не просто розуміла чужу мову: вона знала, що на розі продають найдешевший хліб, що «паровик» і «рунний ліхтар» не потребують пояснень, і навіть те, у який бік обходити калюжі. Це було знання не з пам'яті, а зі шкіри, як знаєш, де вимикач у власній кімнаті, не запалюючи світла. «Марка», — здогадалася Катерина. Дівчина, чия голова лишилася тут, давала їй дорогу, не питаючи й не нав'язуючись, і саме тому тіло не відчувало того тваринного жаху, на який Катерина мала повне право. Вона опинилася не посеред чужини, а в чужому домі, де хтось тихо тримає її за рукав.