Все

Свідомість поверталася шматками, як розбите дзеркало, крізь яке сочилася кров. Ангеліна відчула, як щось липке стягло скроню — запечена кірка, тепла й солона. Пальці не слухалися. Вона спробувала згадати хоч одне обличчя і побачила лише уламки: чиясь рука з перснем-змією, сходи, що крутилися вниз, і запах чебрецю, змішаний із залізом. Голос прорізав туман, верескливий, як ніж по склу. — Вона жива? Жива?! Хтось відповість мені, чи ця дурна дівка нарешті замовкла назавжди? Ангеліна не розплющувала очей. Вона вже знала цей голос — не з пам'яті тіла, а з іншої, чужої пам'яті, тієї, що прийшла разом із нею в це тіло. Пані Дарія. Мачуха. У книзі вона помирала на третій главі — від удару об мармур, упавши з тих самих сходів. Тільки в книзі це був нещасний випадок. Тут кров на скроні говорила інше. — Відійдіть, пані, — пролунав старечий голос, сухий, як кора. — Дайте мені подивитися. Повіки торкнулися грубі, вузлуваті пальці. Друїд. Старий Остап, цілитель, який у романі згадувався один раз — і то в некролозі. Він пахнув димом і сушеним полином. — Рана не від падіння, — пробурмотів він тихо, майже собі. — Краї рівні. Щось гостре. Ангеліна відчула, як у грудях стиснулося. Вона знала, що буде далі. У книзі Ангеліна не прокидалася. Вона так і не прокинулася. — Що ви там шепочете? — Дарія наблизилася, шурхочучи шовком. — Їй просто треба відвар із чебрецю, я сама приготую... — Відвар із чебрецю, — повторив Остап, і в його голосі промайнуло щось холодне, — у поєднанні з отим солодким коренем, що ви тримаєте в коморі, убиває за годину. Ви це знали, пані? Тиша впала така, що стало чути, як десь за вікном б'ється птах об скло. І тоді пролунали кроки — рівні, спокійні, впевнені. Вони зупинилися біля ліжка. Ангеліна відчула, як матрац просідає під чиєюсь вагою, і тепла долоня лягла їй на чоло. — Вона холодна, — сказав голос. Молодий. Низький. — Остапе, дай їй дихати. Всі — геть. Вона розплющила очі на мить, крізь щілину. Голубі. Такі голубі, що аж різало. Касіан. Її названий наречений. У книзі він був тим, хто знайшов тіло. І тим, кого звинуватили. Він дивився на неї — і в його погляді не було ні жалю, ні кохання. Було щось інше. Підрахунок. Ангеліна заплющила очі знову. Серце калатало. Вона не мала права прокидатися. Не мала права знати те, що знала. Якщо хтось помітить, що вона поводиться не так, як та дівчина зі сходів, — її вб'ють швидше, ніж отрута встигне. Долоня Касіана ковзнула з чола до скроні, і він раптом завмер. — Дивно, — мовив він тихо, майже їй на вухо. — Пульс як у людини, що бігла. А вона ж непритомна. Пальці Остапа знову торкнулися її зап'ястка. Дарія за спиною задихала частіше. Треба було щось робити. Зараз.

Ангеліна не ворушиться, вирівнює дихання до повільного сну і слухає далі — хай мачуха сама себе викаже.

Ангеліна заплющила очі щільніше й потягнула дихання вниз, у живіт — повільно, рівно, як та дівчина, що спить уже третю годину. Тіло слухалося погано. Серце билося десь у горлі, і вона подумки наказала йому замовкнути. Касіан ще тримав пальці на її скроні. Довго. Занадто довго. — Пульс вирівнявся, — сказав він нарешті й прибрав руку. — Мабуть, я помилився. — Ти завжди помиляєшся, хлопче, — буркнув Остап. — А тепер відійди. Мені треба промити рану. Шурхіт води. Холодна ганчірка торкнулася скроні, і Ангеліна ледве стрималася, щоб не сіпнутися. Біль був гострий, чистий, майже приємний — він тримав її тут, у цьому тілі, у цій кімнаті, де пахло воском і чиєюсь зрадою. — Остапе, — озвалася Дарія, і голос її раптом став медовим. — Я ж не знала. Про корінь. Хтось підкинув його в комору, присягаюся. Я думала, це для настоянки від кашлю. — Угу, — сказав Остап. — А перстень зі змією на вашій руці — теж для кашлю? Тиша. Така густа, що Ангеліна почула, як Дарія ковтнула. — Це... це подарунок. Від кузена. — У вашого кузена немає кузена, — спокійно відповів Остап. — Я знав його батька. Він був єдиною дитиною. Касіан не сказав нічого. Але Ангеліна відчула, як він відступив на крок — від Дарії, не від неї. І щось у цьому кроці було схоже на вирок. — Ви, — прошепотіла Дарія, — ви всі проти мене. Завжди були. Ще коли вона привела цю... цю дівку в дім... — Пані, — голос Касіана прозвучав уперше за весь час, і він був рівний, як лезо. — Ви щойно сказали «вона». Не «я». Хтось інший підкинув корінь. Хтось інший дав вам перстень. Ви говорите про себе в третій особі, ніби вже складаєте свідчення. Дарія задихала. Ангеліна чула, як шовк шурхотить — вона задкувала до дверей. — Я нічого не казала! Нічого! Двері рипнули. Кроки втекли в коридор. Остап важко зітхнув і поклав ганчірку в миску. — Піде до брата, — мовив він. — А брат у неї — голова міської варти. До ранку тут буде загін. — Хай приходить, — сказав Касіан. — Я сам його зустріну. Ангеліна відчула, як щось холодне лягло їй на груди — не рука, а погляд. Касіан дивився на неї. Вона знала це, не бачачи. — Остапе, — тихо спитав він. — Скажи мені чесно. Вона прокидалася? Пауза. Довга, як ніч. — Ні, — сказав Остап. — Спить. Брехня. Він брехав для неї. Ангеліна не знала чому — і від цього ставало страшніше, ніж від отрути. Касіан підійшов до вікна. За ним, за склом, у темряві блимнула пара жовтих очей — кіт. Худий, чорний, з білою плямою на грудях. Він сидів на підвіконні й дивився просто на Ангеліну, наче чекав, коли вона нарешті розплющить очі. — Дивний кіт, — сказав Касіан. — Третій день тут сидить. Ніхто його не годує, а він не йде. Остап щось буркнув. Ангеліна відчула, як крізь заплющені повіки кіт дивиться на неї — і в цьому погляді було більше розуму, ніж у всіх людей у цій кімнаті. Вона мала вирішити. Зараз, поки Остап ще на її боці, поки Касіан стоїть спиною.

Ангеліна розплющує очі, сідає і каже Остапу: «Я чула все. Скажіть Касіану правду — але спершу хай він поклянеться, що не видасть мене братові Дарії».

Ангеліна розплющила очі. Світло свічки різонуло по зіницях, і вона зажмурилась, але вже сідала — повільно, спираючись на лікоть, відчуваючи, як скроня тягне ниткою болю. Остап застиг із ганчіркою в руці. Касіан біля вікна обернувся так різко, що полум'я свічки хитнулося. — Я чула все, — сказала вона. Голос вийшов хрипкий, чужий, але твердий. — Про корінь. Про перстень. Про брата. Остап повільно опустив руку. — Дівчинко... — Скажіть йому правду, — Ангеліна кивнула на Касіана, не відводячи очей від старого. — Але спершу хай він поклянеться. Зараз. Що не видасть мене братові Дарії. Касіан дивився на неї довго. У голубизні його очей не було ні подиву, ні гніву — тільки той самий холодний підрахунок, від якого в неї стискалося в грудях. — Ти чула, — повторив він. — Отже, ти не спала. Отже, ти чула й те, що я сказав про пульс. — Чула. — І все одно просиш у мене клятву. — Саме тому й прошу. Він усміхнувся — коротко, кутиком рота, без тепла. Потім підійшов, узяв зі столу ніж Остапа, той, що лежав біля мисок, і провів лезом по долоні. Кров виступила темною лінією. — Клянуся кров'ю, — сказав він рівно. — Поки ти в цьому домі, я не віддам тебе ні братові Дарії, ні варті, ні суду. Якщо порушу — нехай моя кров витече так само. Остап видихнув. Ангеліна помітила, як він перехрестився — старим, забутим знаком, якого в цьому світі, здається, вже не вживали. — Ти знаєш, що це означає, — тихо мовив друїд до Касіана. — Кровна клятва в цьому домі не розчиняється. Дім чув. — Знаю. Касіан затиснув долоню. Кров капнула на підлогу — і Ангеліна могла заприсягтися, що підлога її ввібрала надто швидко, наче пила. За вікном кіт звівся, вигнув спину й беззвучно зіскочив у кімнату. Ніхто його не впускав. Він пройшов повз Касіана, не глянувши, обійшов Остапа і стрибнув на ліжко — просто Ангеліні на коліна. Теплий. Важчий, ніж мав би бути. — Оце вже зовсім недоречно, — пробурмотів Остап, але не прогнав. Кіт подивився Ангеліні в очі й муркнув — глибоко, на двох нотах, майже як слово. Вона не зрозуміла слів. Але зрозуміла сенс: чекай. У коридорі, далеко, грюкнули двері. Потім ще раз. Голоси — чоловічі, кілька. — Швидше, ніж я думав, — сказав Остап. — Це не до ранку. Це вже. Касіан підійшов до дверей і засунув засув. Тонкий, дерев'яний. Проти загону варти — ніщо. — Скільки їх? — спитав він. — Чути трьох, — відповів Остап. — Може, четверо. Ангеліна притиснула кота до себе. Під пальцями, крізь шерсть, вона відчула щось тверде — маленький горбик на шиї, наче під шкірою сидів камінець. Кіт муркнув знову, і цього разу вона майже розібрала: «Не бійся. Я знаю, де вихід». Кроки вже були в передпокої. Хтось смикнув ручку дверей.