Глава 7. Знайомство з ним

— Карино, одному нашому знайомому терміново потрібен бухгалтер, у тебе яка освіта?

Дивлюсь на Оксану і мені надзвичайно кортить їй відмовити. Але й втрачати такий шанс було б дурістю.

— Економічна, але вчилася я не на відмінно… — знизую плечима. — До того ж Корній… На кого мені його залишити?

— Впевнена, що ти впораєшся, у нього власна пекарня, там не так багато документів. А з хлопчиком щось вигадаємо, — усміхається вона, — перший час побудемо ми з Мирославою.

Страшно розлучатися з Корнієм, але я розумію, що це задля його ж блага. Тому погоджуюся на пропозицію.

— Завтра о восьмій тридцять Олег тебе забере, — весело каже Оксана після розмови зі своїм знайомим.

Ніч видається важкою. Синочок спить вкрай погано, а я через власні хвилювання теж кручуся з боку на бік. 

Не дає спокою майбутня робота. Я все думаю, що не впораюся, або підведу Оксану та її знайомого. Чи ще гірше – він виявиться таким же тираном, як і Віктор. 

Зранку почуваюся так, ніби мене розплющили. Голова болить, хочеться спати. А йти на нову роботу до того нема бажання, що я ладна прикинутися хворою. Однак я змушую себе встати з ліжка, нагодувати сина, випити кави, ретельно приховати рану на губі, що майже загоїлася. 

— Карино, Олег вже тут! — гукає мені Оксана з кімнати, коли я у ванній закінчую наносити макіяж. На годиннику восьма двадцять сім. Пунктуальний.

Набираю повні легені повітря, прощаюся з синочком, що прибігає до мене, кажу, що обов'язково до нього повернуся. Одягаю пальто, взуваю замшеві високі чоботи, виходжу з дому.

І одразу ж спиняюся, помітивши знайоме чорне авто, що належить тому вродливому чоловіку. 

Хочеться повернутися назад, у дім. Сказати Ксю, що я передумала, що мені потрібно ще трохи часу. Що не готова покидати сина на весь день… Але змушую себе зробити крок вперед. А далі вже не так лячно. Можливо, то взагалі не він, а хтось інший.

Попри велике бажання сісти позаду, я обходжу автомобіль і відчиняю передні пасажирські двері. З салону одразу ж виривається спокійна мелодія, яку я полюбляла слухати в студентські роки. 

Сідаю, притримуючи пальто, хвилююся, мов перед якимось іспитом. 

Зблизька він ще гарніший. Усміхається, вивчає поглядом. Крім симпатичного обличчя має дуже незвичайні сині очі з темними вкрапленнями на райдужках. І вони настільки добрі, живі й дивляться на мене якось зачаровано, що я відчуваю, як до щік приливає фарба. Сором'язливо усміхаюся, але очей з нього не зводжу. В салоні витає приємний аромат чоловічих парфумів. Він лоскоче ніздрі й зводить з розуму.

— Ви, напевно, Карина? 

Від його гарного бархатистого голосу спиною біжать дрібні мурашки. Я забуваю, що тут роблю.

— А ви – Олег?

Мій голос взагалі й не мій. Навіть не знала, що можна так по-особливому вимовляти чоловіче ім'я.

— Добре, що ніхто не помилився ані двором, ані автомобілем, — сміється він, рушаючи. І я. Я теж сміюся. Голосно, дзвінко. Не пам'ятаю, коли востаннє так сміялась. На диво почуваюся якоюсь щасливою, навіть дещо окриленою. 

Чоловік слідкує за дорогою, а я не можу відвести очей від його гарного профілю. Він ідеальний, хоч картину пиши. 

На ньому та ж темна розстебнута куртка, але замість сорочки синій светр. Чорні штани й черевики. Просто, але йому личить. 

Погляд падає на його руки і весь мій чарівний настрій зникає, адже я бачу обручку. Напевно, тепер мені все життя отак таланитиме з одруженими чоловіками.

— Ви зі столиці? — Олег кидає на мене зацікавлений погляд.

Відвертаюся до вікна, з жалем розуміючи, що, мабуть, він такий же, як Віктор. Якщо й не кат, то зрадник. Інакше чого б він на мене так дивився?

— Так, ми з синочком раніше в Києві жили.

Він не питає, чому ми покинули велике місто й поселилися в цьому глухому селі, тому я роблю висновок, що Оксана йому все розповіла. Мене це трохи засмучує, але, кінець кінцем, я теж не планую робити з цього якусь таємницю. 

— А ви? Завжди жили тут, в Козиринках? 

Навмисне відводжу розмову від нас із Корнієм, показуючи, що не хочу її продовжувати.

— Можна сказати, що так. Лише п'ять років жив у Полтаві під час навчання. А так весь час тут. Можливо, якби батьки продали пекарню, коли вона не приносила ніяких доходів, то і я б тут не сидів.

По голосу чую, що Олег шкодує. Хочеться запитати чоловіка, нащо ж він тоді взагалі її тримає, якщо це не приносить ніякого задоволення. Але розумію, що ми часто робимо те, що нам не хочеться. Тому мовчання мені здається доречним.

Ми під'їжджаємо до одноповерхової не надто великої будівлі з вивіскою "Пекарня Злотників". Олег паркує авто на розчищеній від снігу стоянці, а потім знову дивиться на мене отим поглядом, у якому стільки захвату. 

— Ходімо? 

Усміхається. А я почуваюся незручно. Мене злить його неприхована прихильність. Він же має дружину! Роблю висновок, що довго тут не пропрацюю. Хоча разом з тим мене надзвичайно цікавить цей чоловік.

— Я б провів вам екскурсію, — каже Олег, коли ми виходимо з автомобіля, — але з документами там біда. Боюся, що не впораємося навіть до річного звіту. 

Надворі стоїть просто неймовірний аромат свіжої випічки. Мовчки слідую за чоловіком до вхідних дверей, заглядаючи у вікна, де працюють кілька жінок в білому одязі. 

Заходимо всередину, тут все просто, немає ніяких рецепцій, як було в офісі Віктора. Лише довгий коридор, в якому кілька дверей.

— Тут вхід у цех, — показує мені Олег, — роздягальня пекарів, вбиральня. А тут мій кабінет, — підходимо до дальніх дверей і чоловік їх відчиняє, впускаючи мене вперед. 

Несміливо заходжу всередину й оглядаюся. Тут два столи, на яких стоять комп'ютери, кілька стільців, шафа з теками, багато вазонів. На стіні в рамочках висять грамоти чи то нагороди. Подобається, що тут аж три вікна, тому багато світла. І ще доволі просторо. Але факт того, що ми сидітимемо в одному приміщенні взагалі не додає радості.

Один зі столів майже повністю закладений паперами.