Глава 6. Нове життя

Я не хочу думати про будь-які суди або щось подібне. Тому просто благаю їх закрити цю тему. І вони погоджуються, щоправда, Оксана має незадоволений вигляд. Однак мені до цього всього байдуже. Я залишила Віктора в столиці. І думки про нього залишаться теж там. 

Хоча насправді це не так легко, як здається на перший погляд. Бо він все одно приходить в мій сон, мучить, катує. Прокидаюся зі сльозами на очах і з полегшенням розумію, що все це позаду. Лежу в темній чужій кімнаті, слухаю тихе дихання синочка і плачу. Від полегшення, від щастя, від того, що я втекла. 

Хоча страх невеликими хвилями знову пробирається за пазуху, коли думаю, який злий зараз Віктор. Мабуть, не спить, шукає нас із Корнієм. Можливо, він навіть їде у Дніпро до моїх батьків. Зловтішаюся з того, що він нас там не знайде і ще більше розсердиться. 

Наступного дня я все ще адаптуюся до нового дому та нових реалій. Розумію, що варто б задуматися про майбутнє, адже сидіти на шиї в Оксани та Жені не найкращий варіант. Але мені нічого не хочеться, лише насолоджуватися спокоєм і бути поряд зі своєю дитиною.

Ми сидимо з Корнієм у невеличкій кімнаті, яку нам виділили, вчимо літери, граємося. Іноді я дивлюся у вікно, яке виходить на дорогу, спостерігаю за поодинокими пішоходами та автомобілями. Ця пустота для мене дуже незвична. Столиця – це вічний хаос, метушня та затори. А тут – тиша. Але так навіть краще. Менше шансів, що ми зустрінемо тут знайомих Віктора.

 Час від часу до нас навідується Ксю і питає чи нам нічого не треба. Я скромно відмовляюся, адже почуваюся незручно. Все ж таки рано чи пізно нам доведеться покинути цей дім. Але я відкладаю думки про це на потім.

Після обіду спостерігаю крізь вікно за Мирославою і ще однією дівчинкою, напевне, її подругою. Вони заходять у двір, а через кілька хвилин чую їхні голоси в будинку. 

— …ні, сьогодні посидимо в мене, — чую під дверима голос Мирослави, — у нас гості.

— Ей, це не чесно, —  дратується її подруга, — тут освітлення краще! І фон! А ми можемо попросити твоїх гостей перейти в іншу кімнату? 

— Камі, це нечемно, — сміється Мирослава, а потім ще щось додає, але я вже не чую, адже голос віддаляється. 

А за кілька хвилин приходить Оксана й вмощується біля нас, на підлозі. Розповідає синові про тварин, які намальовані у книзі й обіцяє показати деякі з них.

— Не ображайся на Камілу, Мирославину подружку, їй зараз важко через батьків. Ніяк не зрозуміють, хочуть вони бути разом чи все ж варто розійтися. Така собі криза у стосунках.

— Буває, — байдуже знизую плечима. Мені дійсно все одно, що там каже ця юна леді. А проблеми її батьків взагалі здаються дрібницею. 

Спостерігаю за тим, як Корній мило усміхається Оксані, ніби заграє і самій хочеться сміятися. Часом дивлюся на нього і навіть не віриться, що я змогла народити це маленьке диво. 

— А мені так і приписують безпліддя, — сумно каже Оксана, коли Корній починає бігати кімнатою, адже й так надто довго сидів на одному місці. — Я ось навіть у столицю їздила, здавала купу аналізів, проходила обстеження. І все марно. Я не зможу завагітніти. 

Мабуть, вона вже змирилася з цією думкою, адже болю в її голосі немає, лише печаль, сум. Мені так хочеться запевнити жінку, що все в неї ще попереду, що обов'язково відбудеться диво і в них з'явиться ще один малюк… Але не хочеться дарувати надію, аби потім вона не справдилася. Тому я мовчу. А Оксана продовжує говорити.

— Знаєш, мене наче якась невідома сила потягнула до квартири Віктора. Я ж давно вирішила не забирати ті речі. Але пригадався улюблений светр з оленями, що бабуся в'язала, до того ж ключі валялися в бардачку. Думала, потім їх кинути в поштовий ящик. 

Вона задумливо дивиться в одну точку, а потім хитає головою, ніби не вірить у те, що каже. Мені й самій це дивно чути.

— Бачиш, дива трапляються, — усміхаюся, натякаючи на те, що і в її житті все може змінитися.

Вона хоче щось відповісти, але дзвонить її телефон. Я не бачу екрана, але судячи із серйозного виразу обличчя, Ксю не знає, хто це телефонує.

— Алло! — відповідає майже одразу й щойно співрозмовник каже перше слово, вона змінюється на обличчі. — Так, що ти хотів?... Ні, вони мені не потрібні. Можеш викинути, або краще віддати на благодійність… 

Я не хочу вірити у це. Не хочу вірити, що це він їй телефонує. Цього не може бути. Просто не може бути!

—... Як мої справи? — знервовано перепитує, дивлячись на мене. — Все прекрасно! Життя чудесне… Так… Угу… Дякую! І тобі!

Коли Ксю кладе слухавку, заплющую очі й відчуваю, як по щоках починають котитися гарячі сльози. 

— Він знайшов нас, — шепочу. — Знайшов…

— Заспокойся, Карино, — Ксю бере мої руки в свої, — його дзвінок ще нічого не означає! Можливо, він дійсно готовий викинути мої речі.

Мене це анітрохи не заспокоює, я відчуваю, як мене захлистує паніка. 

— Він приїде… І знову покарає мене…

— Ні! — Оксана гнівається на мене. — Ні, Карино, ми не дамо тебе образити! Нізащо!

Вона обіймає мене, притискаючи до своїх грудей і стає трішечки легше. Принаймні, я замовкаю.

— Мамо…

Голос Корнійка, який маленькими рученятами обіймає мою шию, змушує прийти до тями. Він нічого не розуміє, але відчуває мій біль. Тому я витираю сльози, усміхаюся йому й починаю цілувати по черзі круглі щічки. Синочок заливається сміхом і це для мене найкращі ліки. 

Мабуть, дійсно не варто панікувати, адже Віктор навряд телефонував би. В його стилі просто зірватися з місця і приїхати.

Наступний день дещо сніжить. Це субота, вихідний, тому Оксана організовує нам екскурсію Козиринками. Всі, крім Жені, який їде до міста в свою автомайстерню, одягаємося тепло, беремо двоє санчат для дітей і йдемо до лісу. Ми спускаємося з невеличкого пагорба, робимо купу фотографій, насолоджуємося природою. Найбільше задоволення приносить Корній, який не тямить себе від щастя, бігає, веселиться в снігу та купається в такій великій кількості жіночої уваги.