Розділ 2.3.

2.3.

  От навіщо Біломир зав’язав очі. Вони тут зайві.

  Остап побачив, як через картину нашого світу, пробивався інший, в місячному світлі.

   « Після опівночі світло тобі не знадобиться…»

   Він примружив очі і, чим більше стуляв повіки, тим більше інший світ проступав через цей.

   Схрещені шаблі Біломира утворювали хрест, бліда тінь від якого падала на те, чим стали Власта та Ясна.

   Потерча, з непомірно довгими руками, уперлося кісточками в землю, вигнулось і гарчало на Біломира. Мавка намагалася прикрити потерча від «світла-тіні»  хреста із шабель і Остап бачив, що в неї немає спини. Спереду вона виглядала, як Власта, юна та вродлива, тільки з блідим обличчям і чорними очима. А от позаду – оголені ребра, під яким ворушилося щось маслянисто-червона, що в живої людини було б нутрощами. За ними висіла в повітрі хмаринка – розмита і невиразна. Душа Гната, зрозумів Остап.

   Утримуючи двох потвор тінню хреста, Біломир заганяв їх у окроплене коло. Коли вони переступили його, то вирватися вже не могли.

   – Крах руа шаніт ганоа, –повторив Біломир. – Мувож калатора…

   Тепер Остап розумів, що він каже: «Вода, земля, повітря і вогонь. До вас закликаю…».

   Потерча забилося в колі, як поранене звіря. Мавка закричала.

   – Відпускаю, Ясна, твою душу. Охрещеним іменем тебе нарікаю…

  Мавка заверещала так, що у вухах заклало.

  – Не смій. Не смій охрещувати її… Арідник, допоможи…

  – Відпускаю твою душу, – повторив Біломир, перекрикуючи мавку – Охрещеним іменем тебе нарікаю – Єва…

   Потерча застигло у колі.

   Мавка заверещала ще голосніше, в потайбічному світі затремтіло від крику листя на деревах.

   Біломир  розвів шаблі в сторони.

   Через паркан перескочив вже інший пес.

   Тепер Остап побачив, що на ньому верхи скаче злидень.

   Вже без сумніву він змахнув сокирою і розрубав пса разом із злиднем. Пес впав замертво. Частинки злидня поповзли за паркан.

    Знову затремтіло повітря. Вдарив грім, хоч на небі не було хмар…

   – Це знову ти, Біломире? – залунав громоподібний голос.

  Біля воріт перед Біломиром з’явився ні звідки Арідник–Триюда.

  Не таким собі Остап уявляв чорта. Його малювали з рогами та ногами-ратицями. Насправді ж він виглядав, як звичайна людина. В півтора рази вищий, кудлатий, зі шкірою, такою старою, що потемнішала і вкрилася лускою, але, як людина.

   – Ти вже втретє турбуєш мене за останні десятки років, – прогримів Триюда.

   – І не в останнє, – відповів Біломир.

   – А це хто?–побачив Арідник Остапа. – Новенького привів? То добре, ще один попаде в потайсвіт…

    – Відпусти душі? – перебив його Біломир.

    Триюда засміявся.

    – Краще я твою заберу…

   Він  простягнув руку до Біломира. Той змахнув шаблями і рука відлетіла. Арідник закричав. Рука, що впала додолу зникла, в чорта миттєво виросла нова.

   Триюда здійняв руки і струснув їх в бік Біломира. Враз полетіло декілька десятків чогось округлого, схожого на їжаків-переростків, але з хижими пащами, повними гострих зубів. Шаблі Біломира закрутилися в шаленому вихорі, аж засвистіло. Усі потвори попадали порубаними.

   Арідник загарчав і пройшовся вперед – назад перед ворітьми. Остап здогадався, що він не може їх переступити, Біломир добре себе захистив.

  – Потерча забрав, – гаркнув чорт. – Нявка моя. Згода?

  – Ні, – спокійно відповів Біломир. Кінцівки його шабель поверталися за рухом чорта.

  – Тоді віддай його душу, – Арідник ткнув пальцем з довгим нігтем в Остапа.

  – Ні, –знову не погодився Біломир. – Мою забереш.

  – На кий вона мені потрібна? Щоб безлад тут розводив?…

  – Мавку я заберу, – збоку підійшов ще один.

   Трохи нижчий, ніж Арідник та вищий за звичайних людей. Худий, вбраний в білі штани та сорочку. Довге волосся зачесане назад, посеред них заплетена коса. Лоб перев’язаний пов’язкою з ромбовидними узорами. Чугайстер…

   – Тобі чого тут треба?  – рявкнув Арідник.

   – Того, що і завжди. Душа мавки.

   – Не віддам.

   – Не можеш, – чугайстер спокійно підійшов до чорта. – Хоч ти мене і сотворив, але дію я по своїм законам. Якщо бачу мавку – вона моя і навіть ти мені не завада.

     Біломир напружився. Тут він вже вдіяти нічого не міг. Якби мавка так не верещала, чугайстер би не прийшов.

   – Чугайстре, – мовив він. – Вона не вчинила зла. Зроби так, щоб вона не страждала.

   – Добре, – легко погодився той. – Але з тебе танець, Біломире.