Розділ 18.

Раптом почувся звук дверей, що відкриваються. Я різко розплющила очі й напружилася. У приймальню зайшов незнайомий чоловік. Його невпевнена хода й вираз обличчя видавали, що він тут  вперше. Я уважно подивилася на нього. Він заговорив англійською, з виразним акцентом. Точно іспанець.

— Чи не могли б ви зробити копію цих документів? Зараз розпочалася нарада, а ми забули підготуватися.

— Так, звісно, — люб’язно посміхнулася я і взяла документи.

Уточнила, скільки копій потрібно. Лише одну. Пройшла до ксерокса.

Чи можна не прочитати чужі папери, поки робиш копію? Ні. Це просто неможливо. А якщо перед тобою текст, який ти дві ночі перекладала? Тим більше.

Ось він. Тільки тепер оформлений на офіційному бланку компанії. Серце закалатало, ніби мене спіймали на місці злочину.

— Ой, якось криво вийшло. Зараз перероблю, — швидко зметикувала я, як отримати додаткову копію для себе.

Вдала, що складаю «невдалий» екземпляр, начебто збираючись його викинути. Тим часом з усмішкою віддала чоловікові правильну копію. Той задоволено кивнув, подякував і пішов.

А я розгорнула свою «невдалу» копію й пробігла очима текст. В голові миттєво склався весь пазл. Ось же козел!

Написала повідомлення босу. Доставлено, але не прочитано. Ще раз. І ще. Зателефонувала. Почула знайому мелодію з його кабінету. Забув телефон? Серце стиснулося від передчуття. І що тепер? Я не можу просто так увірватися на цю довбану нараду! А час тікає…

Хоча… Мене все одно звільнили. Чого ще боятися? Зате провчу одного цапа й другого теж. Бо інакше знову потраплю на нові п’ятнадцять лямів.

Швидко заварила каву й вирушила до зали засідань.

Заходжу обережно, щоб не розлити напій заздалегідь. Усі сидять, усміхаються, задоволені. Лише бос дивиться на мене зло. Здивовано і зло.

— Хтось бажає кави? — запитала я, приязно всміхаючись, і пройшла до столу.

Бос не встиг нічого сказати, бо його партнери одразу ж попросили по чашці. А ось і Денис Валерійович. Дивиться пронизливо, посміхається. Хотілося б вилити всю каву на нього, але план у мене інший. Тут же і Мілана…

Підійшла ближче до боса, нахилилася й тихо запитала:

— Олександре Костянтиновичу, кави не бажаєте?

— Ні, — крізь зуби видавив він.

Я трохи нахилила тацю, притримала чашку, і гаряча кава сама собою вилилася на його білосніжну сорочку.

— Ой, вибачте, — зобразила я розгубленість, стримуючи сміх.

Бос підхопився, його погляд буквально спопеляв мене. Напружена тиша заповнила залу.

— Перепрошую, зробімо паузу, — досить спокійно, діловим тоном промовив він. — Можете поки що обговорити деталі з моїм заступником і перекурити. Я зараз підійду.

Рівним кроком він вийшов. На мене навіть не глянув. Не покликав. Гм. Дивно. Я думала, що він закричить… Ах, так, він же взагалі не вміє кричати.

Залишила тацю, роздала попільнички й цукерки до кави. Денис Валерійович підморгнув мені, але я лише офіційно посміхнулася у відповідь.

Все зробила — і помчала до кабінету шефа. Увірвалася без стуку… і завмерла, мимоволі ойкнувши.

Чоловік стояв без сорочки. Моє дихання перехопило. Я знала, що він у гарній формі, але… Його тіло виглядало бездоганно. Ідеальні обриси, рельєфний прес. Погляд ковзнув від широких плечей до сильних рук, а там далі до його кубиків, і я зрозуміла, що просто залипла.

На обличчя – сама досконалість, а вже тілом взагалі звалить з ніг будь-яку жінку. Навіть подумки мені захотілося торкнутися цього ідеального тіла.

Але я швидко взяла себе в руки. Він молодший за мого батька. Однозначно.

Чорт, ну не можна ж бути таким гарним…

— Що це було? — почула я холодний рик і миттєво перевела погляд на обличчя боса. В його очах палав вогонь. Жовна напружено рухалися, підкреслюючи й без того різкі риси обличчя. Легка щетина на щоках надавала йому ще більшої брутальності.

— Ви… телефон забули в кабінеті, — пробелькотіла я, і відразу пошкодувала. Судячи з його погляду, ця відповідь лише розлютила його ще більше.

— Ти зробила це спеціально, Ларисо. Якого біса? Лише через телефон? Чи вирішила перевірити свою вдачу після звільнення?

Думай, швидше думай! Я змусила себе зібратися, але ситуацію ускладнювало те, що він не поспішав одягати сорочку. Навпаки, повільно скорочував відстань між нами. Його оголене тіло, що випромінювало силу і впевненість, змушувало мене нервово стискати пальці.

— Якби ви не забули телефон, то зрозуміли б мій поспіх, — відповіла я, намагаючись не видавати свого внутрішнього сум’яття.

Аромат його одеколону, змішаний із природним запахом його шкіри, несподівано вдарив мені в голову. Чорт, і чому я раніше цього не помічала? Чи це просто близькість змушує мене відчувати його інакше? Відчуття метеликів у животі роздратувало мене ще більше.

Я простягнула йому папери.

— Що це? — процідив він крізь зуби, не поспішаючи брати їх. Але хоча б зупинився.

— Прочитайте. Вам зараз не варто підписувати договір з іспанцями, — видала я з напругою в голосі.

Він примружився, явно не вірячи мені, проте повільно взяв документи. Пробіг очима рядки, а потім знову вп'явся в мене поглядом, вимагаючи пояснень.

— Я впевнена, що цей акт буде підколотий до основного договору замість вашого варіанту. Тут суми зовсім різні. І, до речі, вони збігаються з тими, що були помилково внесені у першому варіанті договору від Дениса Валерійовича.

Бос знову пробігся поглядом по паперах.

— Звідки він у тебе? — його голос став ще більш загрозливим, а погляд приголомшливо пильним.

Мені довелося розповісти все: і про підробіток, і про іспанця, який випадково здав свого компаньйона.

— І ти серйозно стверджуєш, що не порушила ще жодного пункту договору? — холодний, цинічний погляд змусив мене відчути себе маленькою дівчинкою, що завинила.

Так, видала себе, так, прокололась. В угоді ж чітко було прописано: ніяких сторонніх підробітків. Але, чорт забирай, я ж його врятувала! Він навіть не дізнався б про цю аферу, якби не я!