Розділ 17.

— О, Алексе, доброго ранку! — як ні в чому не бувало, привітався Денис Валерійович, розтягуючи губи у своїй звичній усмішці. Навіть руку простяг босу, немов нічого не сталося.

Олександр Костянтинович мовчки увійшов у ліфт, проігнорувавши жест заступника. Його постать здавалася висіченою з каменю: напружені плечі, стиснута щелепа, жодної емоції на обличчі. Він лише натиснув кнопку потрібного поверху, не обертаючись до нас.

Я стояла мовчки, наче мене прикувало до місця.

— Алексе, все добре? Зустріч з іспанцями сьогодні не скасовується? — спробував завести розмову Денис Валерійович, проте його голос звучав вже менш упевнено.

— Звичайно, ні, — сухо відрізав генеральний.

Ліфт зупинився, двері відчинилися, і бос вийшов, навіть не глянувши у мій бік. Я, ніби прокинувшись, поспіхом прошмигнула повз другого чоловіка і кинулася слідом.

У приймальні якогось біса чекала Мілана Валеріївна.

— Доброго ранку, Олександре Костянтиновичу! Перепрошую, але у мене є нагальне питання, — суворим тоном промовила вона, чим змусила і так розгніваного чоловіка, видати якесь моторошне бурмотіння.

— Що трапилося? Говори швидше! — різким тоном наказав бос. Не знаю, що там у неї за нагальне питання, я б від такого тону втекла звідси якомога швидше.

Але, здається, коханці було байдуже. Чи звикла вона до перепадів настрою свого коханого, чи може на неї «поганий» настрій чоловіка не розповсюджувався, і вона його не боялася.

Але ось кинутий на мене погляд жінки змусив мене завмерти.

— Олександре Костянтиновичу, чому мене не попередили про зустріч з іспанцями?

Чоловік зиркнув на неї холодним та байдужим поглядом.

— Тобі потрібне індивідуальне запрошення від мене чи що? Ти сама прекрасно знала про цю зустріч.

— Так, знала. Але ніхто не повідомив ані про день, ані про час зустрічі. І я зараз навіть говорю не за себе. Запрошення ніхто не отримав, ніхто не був підготовлений. А сьогодні вранці до нас дійшли чутки, що саме сьогодні приїжджають наші закордонні колеги!

Чоловік обернувся до мене, і від його погляду мені стало моторошно.

— Я… я відправляла і запрошення… і нагадування… — намагалася виправдатися я і швидко кинулася до свого ноута. Я точно все відправила. Завчасно! І навіть вчора відправила нагадування! Я це точно пам’ятаю.

Відкрила електронну пошту, продивилася відправлені… Ну де ж ви! Нічого…

— Я точно їх відправляла. Я пам’ятаю, — не хотілося перед цією Міланою показувати свої сльози, але не стрималася.

Подивилася на боса з благанням.

— І ось що тепер робити? Що це за помічниця така? Вона зіпсувала все! — вигукнула Мілана і з доріканням подивилася на боса, який не переставав спопеляти мене поглядом. А я… навіть не знала, що відповісти…

— Нарада через пів години, Мілано Валеріївно, — сухо промовив чоловік.

— Але ж ніхто зі співробітників не готовий…

— Тоді я звільняю не тільки свою помічницю, а й вас усіх, — жорстоким і непохитним голосом промовив бос і, нарешті, під його убивчий погляд потрапила не тільки я.

— Зайдіть до мене за п’ять хвилин, — кинув він через плече мені таким тоном, що в мене тремтіння пробігло по всьому тілу, і зачинив за собою двері.

Мені вже було байдуже на Мілану. На її презирство, лють. Я розуміла, що на мене чекала розмова з босом. І, мабуть, на цей раз мене точно… звільнять. І батькові зателефонують. Хоча зараз думки про батька меркли перед почуттям несправедливості.

Я глянула на годинник, боячись навіть на секунду запізнитися. Рівно за п’ять хвилин я, намагаючись виглядати впевненою, увійшла до кабінету.

Шеф стояв біля панорамного вікна, дивлячись на місто. В його постаті відчувалася напруга, як у хижака перед стрибком. Я ж залишилася стояти посеред кабінету, мов школярка, яку застукали на місці злочину.

Піджак був неохайно жбурнутий на спинку стільця, портфель лежав на столі, на якому панував безлад. Видно, що він кинув речі з роздратуванням.

— Я довго терпів ваші витівки, Ларисо Сергіївно, даючи вам шанс подорослішати, — заговорив він нарешті, не відриваючи погляду від вікна. Його голос звучав рівно, без емоцій, але в цьому спокої відчувалася загрозлива крига. — Але, на жаль, для вас це все лише гра. А мені не потрібна така помічниця.

Він нарешті обернувся до мене, і в його погляді не було ні краплі тепла.

— Ви звільнені. Більше я не бажаю вас бачити. Я надішлю вашому батькові листа з вимогою компенсувати мої витрати та збитки. Так буде набагато простіше.

— Але… — Я судомно вдихнула, не вірячи почутому.

— Жодних «але». Моє перше враження про вас виявилося правильним, і тепер воно остаточно підтвердилося. Дівчина, яка одного разу була помічена у подібній ситуації, одразу ж себе характеризує.

Бос зробив крок уперед, і я відчула, як напруження між нами стає нестерпним. Його очі палахкотіли гнівом, але обличчя залишалося холодним, як мармурова маска.

— Я зовсім не… — я спробувала сперечатися, але він мене перебив.

— Ви звільнені. Ви порушили всі пункти свого договору, — просичав він, майже дихаючи мені в обличчя.

— Я не порушувала нічого! Жодних інтрижок у мене не було! Я не запізнювалася на роботу!

— Хіба? — скептично скривився він.

— Я виконувала всі ваші доручення!

— Не всі. І, до речі, багато з них доводилося переробляти. Сьогоднішній випадок — тому доказ.

— Я все відправила двічі! Я точно це знаю! Я не розумію, що сталося… але їх хтось видалив! До того ж у мене жодної вільної хвилини через вашу роботу не було!

— Ви знали, на що погоджувалися, — пирхнув чоловік.

Він зробив ще один крок уперед, скорочуючи дистанцію між нами до критично малої відстані.

— Досить вже виправдань. Мені не потрібна в помічницях дешева повія.

Я різко замахнулася, але не встигла — бос перехопив моє зап’ястя і стиснув його так сильно, що аж біль пронизав руку. Його пальці стискали мою шкіру, залишаючи, мабуть, червоні сліди.