Розділ 16.

Сказати, що мені було соромно, — нічого не сказати. У моєму житті не траплялося стільки казусів, як за останні півтори тижні. Що зі мною відбувається? Чому доля раптом відвернулася від мене?

По дорозі ми знову заїхали до магазину й купили мені туфлі. Олександр Костянтинович так і продовжив носити мене на руках, наче це було найприродніше заняття у світі. Я зніяковіло уткнулася чолом у його плече, відчуваючи, як гарячими плямами проступає рум'янець на щоках. Він ніс мене через усю вулицю, абсолютно не зважаючи на погляди перехожих. Жах, як соромно та незручно!

До кінця дня більше нічого екстраординарного не сталося. Дениса Валерійовича я не бачила, натомість у пошті знайшла скинуті договори. Півдня займалася завданнями боса. Добре хоч кави більше не просив! Ми з ним узагалі не розмовляли після того, як сіли в машину. 

Бос пішов на початку восьмої й дозволив мені також завершувати роботу. Повідомив, що завтра чекає на мене, як завжди. Я вирішила зайти до найближчого магазину, купила собі щось на вечерю, а потім прибралася в його кабінеті, помила посуд і доробила кілька завдань. Нарешті, взялася за договір Самойленка.

Втома накочувала хвилями. Хотілося спати нестерпно, але я вперто заварювала собі чашку за чашкою міцної кави. О другій ночі вирішила, що досить. Викликала таксі та поїхала додому до Юльки. Завалилася в ліжко, поставивши кілька будильників, щоб не проспати.

Наступний робочий день видався справжнім хаосом. Бос ніби з ланцюга зірвався, завалюючи мене новими завданнями одне за одним. Ось тільки якби я ще розбиралася, хто й за що відповідає у його компанії! Але нарешті настав обід. Я вирішила сходити до корпоративної їдальні — вона ж зовсім поруч, на третьому поверсі. До того ж пора знайомитися з колективом трішки ближче.

Щойно я увійшла до їдальні, як усі голови разом повернулися в мій бік. Під прицілом десятків очей я пройшла до вітрин, узяла перше, друге та компот і сіла за вільний столик. Та не встигла я й ложку до рота піднести, як усе почалося. Шість дівчат підхопили свої тарілки й пересунулися до мене. Посипався мільйон питань: хто я, звідки і як взагалі потрапила на роботу до генерального. А чи правда, що я облила його кавою?

Ой, дарма я сюди прийшла, ой, дарма. Поїсти нормально не дадуть, лише розпитують. На щастя, до мене підсіла Катя й трохи втихомирила своїх подружок.

— Що ви всі причепилися? Людина ось за півтори тижні вперше до їдальні прийшла, бідолашна навіть поїсти не має коли. Я сама знаю, що таке відчувати на собі жорстокість і деспотизм нашого керівництва!

— Хто знає його давно, каже, що він раніше таким не був, — втрутилася Олена з відділу кадрів.

— Ага, хочеш сказати, що людина змінилася за одну мить? — пирхнула Катя. — Повір, такі, як він, просто народжуються тиранами. Не дивно, що він без сім’ї. Кажуть, він навіть дітей ненавидить. Хоча обличчя в нього таке миле…

— Та й фігура — просто мрія, — мрійливо додала одна з дівчат. — Уявляю, якби він мене на руки підняв! Ух!

Я поспішно відвела погляд убік, намагаючись не згадувати, як мене вже не раз носили на руках.

— Ой, не кажіть дурниць! — вигукнула Тетяна, приємна дівчина років тридцяти з будівельного відділу. — У нього була сім’я. Десять років прожили разом. Дітей, щоправда, не було… Ну, мабуть, він справді їх не любить. Хоча зараз багато хто фрічайлд. Я й сама така.

— А звідки ти так багато знаєш? — зацікавлено спитала Катя й хитро підморгнула. — Копала під нього? Зізнавайся! Я жодного разу не чула про його дружину. Що? Втекла від цього тирана?

— Моя мама тоді працювала його секретарем, — відповіла Тетяна. — І ні, не втекла. Загинула. Потрапила в ДТП і розбилася на смерть. Мама каже, що він був дуже доброю й м’якою людиною. Часто посміхався й шалено кохав свою дружину. По кілька разів на рік у відпустку їздив із нею. Мандрували світом.  Десять років разом — це вам не жарти! А коли повернувся на роботу після похорону, його ледве впізнали. Він так переживав смерть дружини, що всі боялися найгіршого. І пив до нестями, і роботу закинув. Мама навіть бачила, як він сидів у кабінеті, дивився на її фото та плакав. А потім, через кілька місяців, щось у ньому зламалося… І він став таким, як зараз. Що саме його змінило — хтозна.

Усі притихли. А я взагалі апетит втратила. Нічого собі доля у людини. Ось так кохати дружину і в одну мить втратити її... Жорстоко. Після такого, мабуть, і справді можна озлобитися на весь світ.

Після обіду на мене чекало несподіване завдання.

— З'їздіть зі Стасом у хімчистку та здайте мої костюми. Вони у машині. А потім простежте, щоб їх вчасно забрати.

Бос простягнув мені картку.

— Оплатіть нею. Пін-код не потрібен. І одразу ж повертайтеся.

Ну що ж, особиста помічниця — на те й особиста, щоб возити одяг у хімчистку. Добре, хоч труси не змусить прати. Напевно.

Я все зробила, повернулася та віддала картку.

— Залиште собі, — бос кинув погляд на мене, ніби оцінюючи реакцію. — Я можу ще давати завдання, які потребують оплати. Оплачуватимете цією карткою.

Я зам'ялася. Якось не дуже хотілося тримати у себе чужу картку, тим паче ймовірно, із солідною сумою грошей.

— Не турбуйтесь. Я відстежую всі витрати, — спокійно пояснив він, а потім додав, наголосивши на кожному слові: — Головне, не загубіть.