Розділ 15.

З першого дня нашого знайомства мої плани щодо неї змінювалися з неймовірною швидкістю. Спочатку на стоянці вона здалася мені шалено красивою й невинною. Я вже давно не оцінював жінок за такими критеріями, але її вигляд справив на мене незабутнє враження. Мені навіть стали кумедними наші постійні зустрічі з розлитою кавою. Двічі на день — це, звісно, перебір.

Як тільки я дізнався її прізвище, у мені прокинулася стара ненависть, злість і бажання помсти. Її батько... Він зруйнував моє життя. За одну мить перекреслив десять років важкої праці. Я швидко розробив план, як за допомогою його дочки здійснити помсту. Спочатку один план, потім другий, третій. Здавалося, ця помста — надто солодка, щоб нею нехтувати. Але кожен із них, як і всі наступні, зазнав провалу.

Її слова про бажання втекти з родини змусили мене замислитися. Вона говорила це з гіркотою, в її очах мерехтіло щось більше, ніж просто образа. Тепер я знав, як її утримати поруч, залякуючи її батьком, поки не розроблю ідеальний план помсти. Але потім, коли я побачив її сонну й безпомічну після нападу того виродка, щось у мені зламалося. Її постійні розливання кави, її збентеження — усе це наче впливало на мене, хоч я й не хотів цього визнавати. Вона не була, як інші помічниці. Я міг би навіть звикнути до її присутності.

Цей гаманець Дена я впізнаю з тисячі. Нова хвиля обурення охопила мене. Я ненавиджу пустоголових, доступних жінок. І ось, не пройшло й трьох днів, як вона вже клюнула на Дениса, як і більша частина моїх співробітниць. Потім вона причарувала мого партнера по бізнесу, тепер ще… цього цуценя Сергія. А скільки разів я ловив погляди чоловіків, спрямовані на неї...

Я рвучко вихопив гаманець із її тремтячих рук.

— Сідайте в машину. Негайно, — крижаним тоном наказав я.

Дівчина одразу послухалася. Я зачинив двері, намагаючись не показувати свої емоції. Хоча всередині мене вирувала лють, я вже  давно звик стримуватися.

Машина рушила. Я мовчав, обмірковуючи, що робити з нею. Сьогодні я відчув слабкість поряд із нею. Я спостерігав за нею тиждень. Попри всі умови, за яких вона опинилася у мене, дівчина старанно працювала, вивчала діяльність моєї компанії. І сьогодні вона мене приємно здивувала.

Штраф. Не звільню її, поки сама не втече від мене. Я подумки посміхнувся. Я вже готовий був її відпустити, навіть не зателефонував звісно її батькові. Але дівчина... Здається, їй навіть цікаво працювати в моїй компанії.

Її кава знову вилилася. Але, на щастя, цього разу не на мене. Це була справді випадковість. Я мало не кинувся до неї, хвилюючись, що вона може обпектися. Але, здається, вона була абсолютно спокійною, попри все. Напевно кава була, як я люблю. Не окріп. Ще одна річ, яка вирізняє її серед інших.

У цієї дівчини просто доля — вічно розливати каву. Але я не буду розслаблятися поряд із нею. Вона — дочка мого ворога. Лише інструмент помсти в моїх руках. Вона з родини, де панує постійна брехня та зрада. Вона така ж, як і її батько. Яблуко від яблуні...

— Ви не спитаєте нічого? — раптом прозвучав її голос, тихий і тривожний.

— Денис купив тобі цей костюм. Про що ще мені запитувати? — холодно відрізав я, навіть не глянувши на неї, відкриваючи ноутбук. — Я ж не дарма вказав у договорі пункт про твою моральну поведінку та любовні інтрижки. Ти його порушила. Любиш поганих хлопців — надалі розбирайся з ними сама.

— Я зовсім…

— Ще одне слово, Ларисо Сергіївно, і ви звільнені! — пригрозив я.

Вона одразу замовкла, увімкнула планшет і, опустивши очі, почала щось друкувати.

Якби вона не з’явилася на моєму шляху, усе було б набагато спокійніше. Але тепер, коли вона опинилася у моєму офісі, я зрозумів: це мій шанс. І я не збираюся його втратити.

Я надиктував ще кілька завдань своїй помічниці. Вона уважно записувала їх у планшет, і коли я перевірив, то побачив, що вона дійсно оперативно надіслала протоколи сьогоднішньої наради. Поки ми тут в машині їдемо. Молодець, хитра лисичка.

Ми приїхали на один з об’єктів мого нового проєкту. Нас зустріли кілька людей, які провели нас територією, пояснюючи, за якими критеріями було обрано саме це місце для забудови. Ми піднялися на перший поверх будівлі, яку планували розширити ще на два поверхи.

Лариса відстала від нас. Я був так захоплений розмовою з одним із будівельників, що навіть не звернув уваги на її відсутність.

Через кілька хвилин мені знадобилося, щоб вона накидала проєкт нового договору. Я покликав її й краєм ока помітив, що вона, як і раніше, стоїть на місці.

— Ларисо Сергіївно! — вимогливо і трохи грізніше покликав я.

Що вона, оглухла? Усі погляди команди звернулися до моєї розгубленої помічниці.

Дівчина стояла, зніяковівши й почервонівши, нерухомо. Я повільно наблизився до неї, і з кожним моїм кроком вона опускала голову все нижче.

— Поясніть? — холодно запитав я.

— Я… я, здається, прилипла, — тихо прошепотіла вона.

— Що? — мої брови здивовано піднялися.

Я простежив за її поглядом. Виявилося, що вона спробувала зробити крок, але її туфлі намертво прилипли до підлоги. Як вона примудрилася так вляпатися в цю маленьку калюжку смоли?