Розділ 14.

Сіла працювати далі, але мене раптом викликав Олександр Костянтинович.

Увійшовши до кабінету, побачила його біля вікна. Без піджака, сорочка обтягувала спортивне тіло так, що… дивитися гидко. Руки в кишенях штанів, він дивився на мене напівобертом.

— Ларисо Сергіївно, знайдіть мені хоча б одну причину, щоб я вас зараз не звільнив, — спокійним тоном сказав Олександр Костянтинович, ніби мова йшла про погоду.

Мене аж пересмикнуло. Що я встигла наробити, сама того не знаючи? Ну не через Сергія ж він мене звільнити хоче?

Він дивився на мене, ніби збираючись випалити діру наскрізь.

— Я щось не так зробила? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Дивлюся на вас і дивуюся, невже ви справді дочка пана Біленка?

Я відвела погляд, стримуючи саркастичну посмішку.

— Ви спізнилися на перший робочий день. В перші дні своїм зовнішнім виглядом ганьбили  мою компанію. Другого дня ви проспали. Доручена робота стоїть на місці. Ви перекладаєте свої обов’язки на інших, вважаючи це ефективним тайм-менеджментом. Я прописав у контракті пункт про заборону службових романів і особисто попередив вас про наслідки. І тепер прошу знайти хоча б одну причину не звільнити вас просто зараз.

«Хоч одну причину?» — подумала я. Тільки б не зателефонував батькові…

— Те, що ви зараз побачили – це не службовий роман, — намагалась я все пояснити босу, — я просто допомагала зав’язати краватку…

— А моєму заступнику ви що допомагали зав’язати тиждень тому у залі засідань? — як йому вдається керувати так своїм голосом?

— Нічого, він просто…

— А позавчора що ви допомагали моєму партнерові у приймальні?

Я закрила очі й видихнула.

— На піджак вашого партнера пташка нагидила і я просто допомагала....

— У вас на все є відповідь «просто»?

Я набралася сміливості.

— Ви казали, що можете застосовувати штрафи, — почала я. — Це допоможе мені швидше зрозуміти, як працювати краще. Я готова прийняти штраф. Нехай це буде моє перше попередження.

Тільки-но я це сказала, зрозуміла, що власноруч підписала собі вирок.

Бос дивився на мене задумливо, довго мовчав.

— Згоден, Ларисо Сергіївно, — нарешті відповів він і спокійно пройшов до свого столу. — Можете йти працювати.

Його погляд змусив мене нервово смикнутися. Штраф… адже це у грошовому еквіваленті, правда? Чи я щось пропустила?

Викинувши всі думки з голови, я послухалася наказу і пішла працювати. До боса у цей час зайшов Денис Валерійович із двома співробітниками. Бос наказав принести їм усім по чашці кави.

Ага, знову кава. Потрібно взяти тацю, чотири чашки кави й не розлити. Чомусь останнім часом у мене страх кави. Ну так, на те є причини, хоча за цілий тиждень ніяких казусів не було. Все зробила та обережно попрямувала до дверей. Взялася за ручку, потягла на себе і в цей момент двері з силою відчиняються в мій бік. Тацю з кавою я перекидаю на себе. Не в уповільненому фільмуванні, а, навпаки, у прискореній перемотці, що й оком не встигаю моргнути.

Стою, не вірю своїм очам. Мій новий блакитний костюм і блузка в каві та ще й припікає так добряче! Переводжу погляд, а поряд стоїть бос. Примружився так. Навіть зрозуміти не можу: чи сильно лютує, чи не дуже?

Потім його погляд ковзнув по моєму одязі й знову завмер на моєму обличчі, як ніби намагаючись оцінити кожен мій рух.

— Це ви спеціально зробили? — скрипучим голосом запитала я, стиснувши зуби від знервованості.

— Це знову питання, — простодушно відповів чоловік, все ще примружено дивлячись на мене, немов оцінюючи кожне моє слово. — Здається, ви зовсім мені не підходите.

— Ви прийняли мене на роботу шантажем, а тепер постійно погрожуєте звільнити? І так, це знову питання, — я підвела голову, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все кипіло.

— Хотів зробити якнайкраще. Але від добра не шукають добро, чи не так? — скривився він, не відводячи від мене свого примруженого погляду. — Але ви не годитеся навіть для помічниці.

— Я працюю у вас лише тиждень. Звідки така впевненість? — я намагалася не дати волю емоціям.

— Ви ставите надто багато запитань, — він трохи знизив голос, але в очах досі залишалась та ж байдужість.

Цікава картина, мабуть, відкривається співробітникам з кабінету. Стоїть начальник із помічницею, облитою кавою, у дверях, і вони тихо, мирно сперечаються. Таке можна було б спостерігати за межами офісу, але мені це не додавало впевненості.

— Ви не звільните мене, — твердо заявила я, змагаючись з хвилею роздратування, що накочувала.

— Боїтеся батька? Може, мені вигідніше відпустити вас з миром, інакше ви знищите весь мій імідж. Такі, як ви, у мене не затримувалися понад двох днів, — він дивився на мене так, наче я була не більше ніж ще один невдалий експеримент.

— А я затрималася, отже? — ледве пригнічуючи свою злість, вимовила я, не бажаючи показувати, як важко мені даються його слова. — Ви не звільните мене, поки я сама не втечу від вас, — раптом видала я, і в моєму голосі з’явилася впертість, якої я не очікувала від себе.

Я думала, чоловік здивується. Ні, нуль емоцій. Ось і як розуміти цю людину? Він був, як камінь.

— Приберіться тут. За годину ви будете мені потрібні, — його голос став рішучим і холодним. — Тут є неподалік магазин. Недорогий. Купіть собі новий одяг, інакше все ж таки я вас звільню і батькові зателефоную. І щоб ні на хвилину не затримувалися, зрозуміло?

Ага, тільки грошей у мене вже нема на такі витрати! Що робити?

— Зрозуміло, — процідила я крізь зуби.

Чоловік раптом знову примружився так дивно, що я навіть не зрозуміла, чи сміється він з мене, чи це просто його звичка. У куточках очей з'явилися дрібні зморшки, які завжди вказували на його підвищену увагу.

— 3:1. Не люблю бути в програші, — кинув він, знову пройшовши до кабінету та зачинивши двері за собою.

Це що, гра така?