Розділ 13.

— Так, я вже закінчила, — швидко зорієнтувалася я і зробила крок убік, виходячи з-за спини Дениса Валерійовича. Постаралася трохи відійти далі, але бос все одно свердлив мене поглядом, наче знову впіймав п’яну на трасі в мінісукні серед ночі.

— А що ти тут робиш? — прохрипів крізь зуби Олександр Костянтинович, звертаючись до свого заступника.

— То ж нарада? Вирішив прийти раніше, — відповів блондин, безтурботно посміхнувшись.

— Ти приніс угоду? — різко запитав бос, проходячи до зали. Я помітила, як його погляд пробігся по приготованій залі, а потім різко зупинився на мені.

— Ще ні…

— Якого чорта, Денисе?! — голос боса піднявся на тон вище, а я мимоволі напружилася.

— Після обіду все принесу. Зараз же нарада, розслабся, ок?

— Якщо у мене зірветься ця угода, Дене… — тихо, але грізно почав Олександр Костянтинович. — Звільню. Вас двох, — додав він, переводячи погляд на мене.

— А чому мене?! — обурено випалила я.

— Це ще одне питання, Ларисо Сергіївно. Схоже, ви не дуже уважно запам’ятовуєте інформацію, — сухо відповів він.

Ми почули кроки в коридорі.

— Але я…

— Зустріньте гостей, а не перемовляйтеся, — різко наказав бос.

Закусивши губу, щоб нічого більше не сказати, я попрямувала до дверей.

Тепер я помітила, як співробітники уникають шефа, наче він справді вогнедишний дракон. Здавалося, якби він кричав, як усі «нормальні» начальники, то було б легше. Але цей його тихий, холодний голос, із різкими зауваженнями, наганяв ще більше страху.

А ще я тепер не могла відвести погляду від… його коханки, яка також була присутньою на нараді. Тільки вона одна була в гарному настрої й, як мені здалося, кидала красномовні погляди на Олександра Костянтиновича. Ну… вони – гарна пара. Дві зміюки.

Нарада закінчилася. Бос пішов у свій кабінет, а я поспішила сісти за протокол. Мені потрібно було його правильно оформити й надіслати всім присутнім. Добре, що приклад протоколу в мене був, і диктофон теж записав усе. Але це був мій перший протокол, і часу на нього піде багато.

Я зосередилася на роботі, забувши про дивну погрозу боса звільнити мене разом зі своїм заступником.

Після обіду Денис Валерійович особисто приніс виправлену угоду. Я її перевірили, на цей раз цифри збігалися. Я віддала її босу, який… зовсім не звертав на мене увагу. Як і увесь наступний тиждень…

Олександр Костянтинович щодня давав мені все більше і більше завдань, які я виконувала майже до півночі. Додому приїжджала я лише щоб поспати декілька годин, а потім з новими силами вирушала на роботу. Такий темп життя було важко витримати. До того ж у мене зовсім не залишалося часу на приготування їжі, та на сам прийом їжі. Я купувала в супермаркеті щось зі швидкого приготування чи якусь булку до кави. І здається я навіть схудла.

Але я не можу сказати, що я вила вовком. І хоча було досить дивно, що Олександр Костянтинович за весь тиждень не визвірився на мене, не погрожував звільнити, зателефонувати батькові, я була дійсно цьому рада. Це допомагало зосередитися на роботі. Так, я майже жила там, але… було цікаво. Ці усі масштабні інвестиційні проєкти… у мене просто дах зносило від масштабів. Бути частиною цього, спостерігати, аналізувати… було так цікаво! Якби не такий графік роботи, якби не такий суворий бос, якби не ті умови, на яких я тут працюю… це був дуже гарний досвід.

Я знайомилась все з більшою кількістю працівників. Майже усі були привітні, але я запам’ятала слова Дениса Валерійовича, що тут усі пліткують про мене. І намагалася бути зі всіма стриманою та холодною, на питання про роботу з босом відповідала сухо, намагаючись уникати взагалі таких питань.

В цей день бос пішов на обід, а я займалася черговим важливим і терміновим завданням. В приймальню неочікувано увійшов керівник IT-відділу. Молодий, привабливий парубок, на ім'я Сергій.

— Привіт! — промовив він, якось сором’язливо усміхаючись. — Костянтинович тут?

— Ні, на обіді ще.

— Можеш допомогти?

Сергій пройшов ближче до мого стола і простягнув у руці краватку.

— Я не вмію їх зав’язувати. І дівчата в моєму відділу також не вміють.

Я взяла краватку, обійшла стіл й почала зав’язувати на його шиї.

— А як ти її зав’язуєш кожного ранку? — ми с Сергієм за цей тиждень зустрілись вже декілька разів у ліфті, і я пам’ятаю, що він завжди був в красивому костюмі з краваткою.

— Мені в магазині одного разу зав’язали, і потім я просто її трішки розслаблюю, і все. Але сьогодні я її випадково якось не так смикнув, потім мені не сподобався вузол… ну ось так і вийшло.     

Я посміхнулась.

— Так, я все зробила. Якщо буде час, заходь, навчу. Тут два варіанти: або тобі треба навчитися самому, або негайно знайти дружину, яка вміла б це робити.

— Дякую, чарівниця! На дружину поки що часу не вистачає, тому краще я сам навчусь, бо дивлячись, які у мене дівчата у відділі, думаю прийдеться мені потім дружину самому вчити, — засміявшись, сказав хлопець.

Я ще раз поправила краватку, і в цей час повернувся бос. Завмер на порозі, дивлячись на нас. Ми з Сергієм водночас відсахнулися один від одного.

— Доброго дня, Олександре Костянтиновичу… — невпевнено якось промовив Сергій, і навіть почервонів, — я… піду…

І зник Сергій, як вітром здуло. Я тільки-но зібралась з силами, щоб пояснити все, як бос мовчки закрився у своєму кабінеті.

Ну, допомогла я хлопцю. Ну, краватку зав’язала. Що тут кримінального?