Розділ 12.

Так хотілося показати йому язика. Але ж я на роботі, та й уже велика дівчинка. Зітхнувши, я встала, забрала порожню чашку й одразу помітила кинутий піджак боса, який лежав на дивані. Підійшла й акуратно повісила його у шафу, щоб не пом’явся і не заважав відвідувачам.

Швидко зателефонувала Каті й запитала, що входить до підготовки зали для нарад. Виявилося, завдання зовсім нескладне: розставити воду та склянки за кількістю учасників, а також забезпечити їх канцелярією.

— А де воду брати? — уточнила я.

— У холодильнику, в суміжній кімнаті. Її закуповують щотижня. Там ще було двадцять пляшок, коли я залишала твоє місце.

З полегшенням видихнувши, я відкрила холодильник, але мій оптимізм швидко змінився здивуванням.

— Тут порожня полиця, Кать. Що робити? Хто міг забрати воду?

— Фу… навіть не знаю. Дивно… Тоді можеш попросити Валерію. Це помічниця заступника Олександра Костянтиновича. А потім зробиш замовлення і повернеш їм частину.

— Дякую, Катюш. Побігла!

Приймальня заступника знаходилася на цьому ж поверсі, тільки наприкінці іншого крила. Там життя текло зовсім інакше: працівники жваво переміщувалися коридорами, голосно сміялися, а запах кави витав у повітрі.

Я увійшла до приймальні. За столом сиділа пишногруда блондинка у дуже… провокаційній блузці. Мало того, що вона уся наскрізь просвічувалася, так ще й ґудзики ледь тримались на своїх місцях. Але щось в дівчині було таке, що зачаровувало навіть мене, дівчину. Може її інтелігентність чи вишуканість у виразі обличчя, посмішці, у жестах та манерах.

— Доброго ранку, Валеріє. Я — Лариса, нова помічниця Олександра Костянтиновича. Чи можеш виручити? У залі засідань закінчилася вода, а через п’ятнадцять хвилин — нарада. Як тільки привезуть нове замовлення, я тобі все поверну.

— Приємно познайомитися, Ларисо, — привітно посміхнулася дівчина, трохи піднімаючи брови. — Звичайно, позичу. Ми вже тут гадаємо, скільки ти протримаєшся. Вчора тебе вже не знайшли після обіду, вирішили: все, втекла бідна дівчинка.

— Я ж тільки почала працювати. Ще не звикла, — як вони тут усі стежать за мною!

— А з ним і не звикнеш, — Валерія знизала плечима. — За останні три роки тут ніхто не звик. Лише трудові книжки псували двотижневим стажем. Ані допомоги, ані вихідного. Такого жорсткого начальника ще пошукати треба.

Валерія встала, рушила до невеликої комірчини, де стояв їхній холодильник, і почала витягати пляшки води, складаючи їх у картонний ящик.

— Він просто вимогливий, — виправила я її слова. Хоча всередині десь і погоджувалася з Валерією, вголос це промовляти не могла. Так, він жорсткий. Але етикет і правила гарного тону ніхто не скасовував. Не можу ж я, помічниця начальника, виливати на нього бруд при його підлеглих.

Валерія засміялася й обережно поставила останню пляшку у ящик.

— Вимогливий? Ну, це ти дуже м’яко сказала. Ось у мого боса  рівень вимогливості! А твій — це просто Грінч. Щоправда, фігура й обличчя непогані, — вона хитро підморгнула.

— Дякую за допомогу! — відповіла я, і взяла ящик, що виявився досить важким.

— Обережніше там! — усміхнулася Валерія.

На виході я ледь не зіткнулася з Денисом Валерійовичем.

— Ларисо Сергіївно? Яка доля привела вас в мою приймальню? — його голос був холодним, але з ноткою цікавості.

— За водою прийшла. У нас закінчилася, — сухо відповіла я, намагаючись тримати нейтральний вираз обличчя.

— Дозвольте, допоможу, — він легко забрав ящик із моїх рук, попри мої спроби заперечити.

Ми зайшли до зали засідань, і чоловік поставив коробку на стіл.

— Дякую. Але я могла й сама донести, — тихо сказала я.

— Не можна такій красуні носити такі важкі речі, — відповів він, присівши на край столу.

— І все ж я не потребую сторонньої допомоги.

Я обережно окинула його поглядом. І чого тут розсівся? Мені неприємностей вже вистачає.

— Ууу, здається, в договір Алекс щось новеньке про мене вписав?

— Ні, не розумію про що ви, — я знизала плечима, намагаючись не звертати уваги на його прискіпливий погляд.

— Якщо потрібна допомога, я завжди готовий допомогти. У тебе немає досвіду роботи, і ти навіть не знаєш, чим саме займається наша компанія. Звертайся, якщо хочеш пропрацювати тут довше, ніж усі інші. Хоча, якщо чесно, не впевнений, що така, як ти, зможе витримати в Алекса довго. Ти занадто молода, недосвідчена. Не впораєшся. Тут і не такі зубрили працювали, але втікали, ледь п’ятами блискаючи.

— Ще раз дякую за допомогу та за цінну інформацію, — відповіла я, стримуючи роздратування. — Ви вже виправили угоду?

Я вирішила змінити тему розмови, зупинилася біля нього й подивилася прямо у вічі.

— Олександр Костянтинович повідомив мені, що ви маєте принести йому виправлену угоду. А я її маю ще раз перевірити.

Денис Валерійович хмикнув і усміхнувся кутиком губ.

— То це ти все-таки помітила мій промах?

— Я так розумію, що для компанії цей промах міг коштувати дуже дорого, — відповіла я спокійно.

— А ти добре знаєш іспанську? — раптом запитав він із щирим подивом.

Я кивнула і повернулася до свого заняття, продовжуючи розкладати канцелярію. У приміщенні настала тиша. Я знову кинула погляд на чоловіка, який не зрушив зі свого місця, продовжуючи сидіти на столі. Він не зводив з мене очей.

— Сьогодні ти виглядаєш вже більш відпочилою. І тобі личить цей костюм.

Я проігнорувала його комплімент.

— Ти не така, як усі інші, — о, яка стара пісня! Тільки цього мені не вистачало! — Знаєш, ти тут всього пару днів, а усі плітки лише про тебе. Звідки взялась, чому учора зникла, хто ти така і скільки протримаєшся. І знаєш, чому я сказав, що ти – не така, як усі інші? Бо ти прагнеш працювати. Напевно ти з якоїсь бідної сім’ї, батьки взяли гроші на твоє навчання, ти закінчила успішно університет і тепер маєш бажання вибитися в люди.

— Дуже цікаві плітки, — іронічно посміхнувшись, прокоментувала я.