Розділ 10.

— Згідно з усіма додатками, мова йшла саме про цю суму. Мені здалося, що буде неправильно вказувати суму, не враховуючи усі податки та витрати, які були у договорі, — швидко відповіла я.

Очі щипало. Очевидно, стреси та нерви давали про себе знати, адже я ніяк не могла впоратися зі сльозами. Непомітно витерла руку одну з них.

— Ви порахували усі ці суми? З усіх додатків? — недовірливо примружившись, уточнив чоловік. Я більше не могла виносити його погляд. Він просто спопеляв мене не зводячи очей!

— Ларисо Сергіївно, я поставив вам питання.

— Так, — прошепотіла я, вже уявляючи, який гнів на мене зараз звалиться. Але на мій подив, бос лише тяжко видихнув.

— Покличте до мене Дениса Валерійовича. Це мій заступник, — наказав бос і залишився на місці. Я натиснула кнопку швидкого зв'язку, де був підпис «заступник».

— Так, — почули ми чоловічий голос через гучномовець.

— Добрий день, Денисе Валерійовичу. Олександр Костянтинович просить вас зайти до нього зараз.

— Окей, зараз буду. А це хто зараз телефонує? Ти, Катюша?

Я застигла, дивлячись на боса, який не відводив погляду від мене.

— Я... нова помічниця Олександра Костянтиновича. Мене звати Лариса Сергіївна.

— Чому так офіційно, Ларис? Зараз підійду, щоб встигнути познайомитись. Не чув від Алекса, що він собі нову помічницю взяв. Вони у нього змінюються зі швидкістю світла. Хоч одним оком на тебе гляну.

Бос і я дивилися один на одного. Цікаво, про що він зараз думає? Я натиснула кнопку відбою. Досить йому вже тріпатися.

Він так і буде стояти тут? Мені зовсім некомфортно під прицілом цих сірих очей.

— Ви щось хотіли сказати? — можливо, думає, як повідомити про звільнення?

— Так, зайдіть до мене в кабінет, — наказав бос. Я взяла блокнот і зайшла разом з ним.

Він роздрукував свій план на тиждень. Попросив нагадувати йому про всі зустрічі та важливі дзвінки, відстежувати електронну пошту і виконання всіх завдань від інших співробітників.

— Де твій телефон, який я тобі вчора дав? — його дивні перепади з «ви» на «ти» стало дуже різати слух.

— Він залишився вдома. Він цілий…

— Добре. Про це поговоримо пізніше, — не дав мені договорити бос. — Скасуй на сьогодні всі зустрічі за списком. З іспанцями я переговорю сам. Зателефонуй нашим і скажи, щоб всю інформацію, яку я просив на сьогодні, вони повинні надати завтра о восьмій ранку.

— А що мені робити з внесеними даними в таблиці? Я їх виконала, — вирішила все ж поставити питання. Олександр Костянтинович відкинувся в кріслі, задумливо на мене подивився, повільно гойдаючись у кріслі зі сторони в сторону.

— Завтра внесеш туди нову інформацію і принесеш мені на перевірку. Я повинен переконатись, що ти все правильно зробила.

Я кивнула. У кабінет постукали, і увійшов чоловік, трохи молодший за мого боса, світловолосий, блакитноокий мачо. Та де ж вони таких беруть? Один гарніший за іншого, та зовсім не в моєму смаку. Я б трималася від таких якомога далі.

— О, а я думав, що не встиг зустріти нову помічницю, — широко усміхнувся Денис Валерійович.

— Ларисо Сергіївно, ви вільні. Ідіть, виконуйте мої доручення.

Я встала і вийшла з кабінету, але помітила пильний погляд заступника. Так, вигляд у мене ще той.

Я швидко, наскільки це було в моїх силах і стані, зателефонувала всім і скасувала зустрічі. Щоб не втрачати час, я вивчала документи та інформацію про компанію, щоб хоча б знати, чим займається мій бос. Через двадцять хвилин обидва чоловіки вийшли з кабінету.

Денис Валерійович зупинився посеред приймальні й витріщився на мене. Мені не сподобався його погляд, але я не подала знаку.

— Денисе, можеш йти, — суворо сказав мій бос.

— Ти мені взагалі заважаєш познайомитись з такою чарівною помічницею. Вона — саме очарування, хоч ти вже за один день, здається, витягнув і висмоктав із неї всі соки. Можу закластися, Лариса втече через пару днів.

— Можу закластися, що ти в цьому місяці отримаєш урізану зарплатню. Ще одна така помилка, Денисе, звільню. Це занадто серйозна помилка.

Молодий чоловік скривився.

— Зрозумів. Перепрошую. Усвідомлюю.

— Можеш йти, — повторив Олександр Костянтинович, а його заступник все ще м'явся на місці. Нарешті він пішов, але наприкінці непомітно підморгнув мені.

— Якщо я дізнаюся про інтрижку з ним, сильно пошкодуєш, — чомусь пригрозив мені мій бос. Я що, привід давала? Сиджу, працюю… — Ти вже все зробила, що я просив?

— Так, Олександре Костянтиновичу.

— Чудово. Тоді ти зараз поїдеш зі мною.

— Куди? — трохи здивовано запитала я. — А як же ваша важлива зустріч з іспанцями?

— Я її скасував. Сума, вказана в договорі, не відповідає дійсності. За неї був відповідальний мій заступник. Через нього я переніс зустріч з іспанцями.

Фух, хоч не через мене в цей раз.

— А куди ми їдемо? — знову запитала я.

— Скажи, я зобов'язаний відповідати на всі питання своєї помічниці? Чи вона зобов'язана робити все, що я скажу?

Збирати речі мені не довелося, бо я їх не мала. Взяла блокнот і ручку, на всяк випадок. Треба засвоїти на майбутнє: жодних питань! Просто робити те, що він велить. І крапка.

Я сіла в машину, бос знову був за кермом, без водія. І як добре, що я взяла блокнот! Він вирішив трохи познайомити мене зі своєю компанією. Всю важливу для мене інформацію я миттєво записувала. Потім він почав диктувати свої плани на наступний тиждень, говорив про якісь звіти. Також, що не менш важливо, він розповів про свій порядок дня та як взагалі має проходити «наша» робота. Боже, ну хоч якийсь мінімум інформації!

Ми зупинилися біля одного з торгових центрів. Так і вертілося питання на язику: «А що ми тут забули?», але я вчасно прикусила язика. Просто робити те, що наказує бос.

— Іди за мною, — скомандував він, і я поплелася за ним.

Піднялися на другий поверх і зайшли в один із дорогих магазинів італійського жіночого одягу. Так, колись і я могла собі дозволити такий одяг. Чи шкодую я про своє минуле життя? Можливо, лише трішки.