Розділ 9.

Прокинулася я різко і не одразу зрозуміла, де я. В машині. Але чиїй? Поруч нікого не було, я була одна на задньому сидінні. Спробувала відчинити двері – заблоковано. Нова хвиля паніки охопила мене, згадавши все, що сталося, і хто мене врятував.

Буквально за кілька хвилин, двері відчинилися, і за кермо сів Олександр Костянтинович. У дзеркало заднього виду побачив мене і розвернувся, простягаючи мені стакан кави та круасан.

Мені було дуже незручно перед чоловіком. Їсти й хотілося, і не хотілося водночас. Під прицілом холодних, сірих очей апетит пропадав. Цікаво, а скільки часу минуло?

— Ти живеш у своєї подруги? - запитав бос, раптово перейшовши на «ти».

Я кивнула.

— Чому? Це пов'язано з тим, що ти втекла від батька?

Не хотіла казати правду, але кивнула.

— Може, краще було б повернутися в сім'ю? - запропонував чоловік.

— Ні, - твердо відповіла я.

— Тобі не здається, що грати в самостійність у тебе не виходить?

Я відвела погляд, намагаючись стримати сльози. Що сказати? Він має рацію, але…

— Можливо і не виходить. Але я не маю іншого вибору. Я не хочу повертатися до батька. І цей інцидент… я не знаю чому цей хлопець… чому він… так дозволяє поводитися зі мною! Я не давала жодного приводу! Як тільки хлопці підсіли до нас, я одразу пішла геть… А він…

І чому я виправдовуюсь? І головне, перед ким? Йому байдуже. Щоб змінити тему, я запитала: - А як ви опинилися там?

Бос провів по мені поглядом, ніби оцінюючи мій стан, і відповів:

— Я намагався до тебе додзвонитись, щоб ти терміново повернулася на роботу. Була одна нагальна справа. Ти відповіла на дзвінок, я почув голос та слова хлопця. Тобі пощастило, я опинився поряд із твоїм будинком. Зіставити все і зрозуміти, що відбувається, не склало труднощів.

— Дякую, - подякувала я чоловікові, і мені знову стало соромно. Напевно, в котрий раз подумав про мене не найприємніше і пристойне.

— Він тебе більше не чіпатиме, — раптом запевнив Олександр Костянтинович, пильно дивлячись мені в очі. Я зніяковіло кивнула і знову подякувала. - Їж, давай, і спробуй каву не розлити знову.

Цим він ще більше мене збентежив. Так, і що могла подумати стороння людина про мене? Нечупара, і справді ходяче непорозуміння.

Я випила каву і з'їла теплий, смачний круасан. Охайно все сміття зібрала в пакет, щоб ні краплю, ні крихту не впустити в ідеально чистій машині. Чоловік простяг руку і забрав пакет. Сам викинув через вікно в урну, що стояла поруч. Завів машину, і ми поїхали.

— Куди ми їдемо? — запитала я, вдивляючись у вікно.

— На роботу. Сьогодні у мене мала бути дуже важлива зустріч. Я її переніс, і вона почнеться через сорок хвилин, — сухо відповів чоловік, поглянувши на годинник.

— Вибачте. Це знову все через мене?

Бос подивився на мене. У дзеркалі заднього виду я побачила його суворий погляд.

— З вашою появою, Ларисо Сергіївно, у мене все йде шкереберть. Навіть не знаю, чи варто мені взагалі далі з вами зв'язуватись.

Ми доїхали до офісу в тиші. Що я могла відповісти? Так, я йому тепер зобов'язана своєю честю. Може, навіть життям. Напевно, якби не він тієї ночі, та й сьогодні, — мною б скористалися, як дешевою жінкою для розваг.

У мене не було з собою ані сумки, ані косметики, щоб привести себе в порядок. Після безсонної ночі, досить екстремального ранку, я б із задоволенням прийняла душ, змінила одяг, умилась і розчесалася. Так, повний комплект.

Я попленталась за босом на роботу. У ліфті ми були не одні. Двоє співробітників з усмішкою привіталися з генеральним директором, а на мене лише кинули здивовані погляди. Чомусь мені здалося, що після цієї поїздки в ліфті бос став ще більш злим.

Ми увійшли в приймальню, і шеф віддав наказ принести йому каву. Швидко заварила і принесла в кабінет. Обережно поставила на стіл і направилася до дверей.

— Сідайте, — почула я наказ Олександра Костянтиновича. Я слухняно сіла. Чорт, забула блокнот… чи він вирішив мене звільнити й позбутися такої неприємності, як я?

— До мене зараз повинні прийти дуже важливі люди. Покличте Катерину, щоб вона нас обслужила. Ваш вигляд сьогодні... — чоловік похмуро провів по мені поглядом. Не треба було нічого казати. Я й сама знала у якому я вигляді. — А ваші навички з кавою все ще викликають сумніви. Краще займіться корисною справою і завершіть вчорашні завдання. Я так розумію, що переклад договору на іспанську не готовий. Що ж… — чоловік зітхнув, — доведеться ще раз зустрітись з людьми…

— Переклад готовий, — поспішно вставила я.

Я думала, що бос здивується, але він лише сухо наказав:

— Тоді принесіть його мені.

Я швидко виконала його наказ. Але навіть зараз він ніяк не показав, що здивований. А що я хотіла? Він дав завдання, значить, воно повинно бути виконано. Навіщо йому дивуватись цьому? Хоча, якби він знав, скільки сил і часу пішло на цю роботу!

Виходячи з кабінету, мене не відпускало відчуття, що мене спопеляють поглядом. Я обережно обернулася, але… чоловік вивчав документи, і на мене не звертав уваги. Дивне відчуття.

Я вийшла з кабінету та зателефонувала Катерині, передавши наказ боса. Як же було прикро через його слова, які він «сказав» лише поглядом, що «мій вигляд сьогодні нікуди не годиться». Після всього, що я пережила! І ще якось дивно було. Він мене врятував, витягнув на руках, заспокоїв, а тепер мій вигляд  псує його репутацію? Сльози несправедливості навернулися на очі. Я не спала вже добу! А краще сказати — й дві. Ті кілька годин, що я поспала, — це ніщо.

Нарешті я підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Хотілося б, щоб хоч вихідний дав чи відпустив на пару годин! Я ледве випрямила пом'ятий одяг, витерла сльози, спробувала пальцями розчесати волосся. Ненавиджу! Тут навіть знайомих немає, у кого можна було б позичити косметику чи гребінець.

Я коротко передала Катерині наказ боса. Вона з жалем оглянула мене з голови до п'ят. Було видно, що їй мене шкода, але зовсім не радісно було повертатися їй сюди навіть на одну зустріч. Не знаю, чому бос був незадоволений Катериною. Вона робила все дуже швидко, охайно. І що тут говорити! Людина виспалася, виглядає свіжою, одягнена стильно, волосся укладене в акуратний пучок. А я… Правда, згадуючи пережите, якось уже не було важливо, як виглядаю. Головне, що ціла і неушкоджена. Але життя продовжується...