Розділ 6.

— Що означає пункт 4.7: супровід у будь-який час доби — як на заходи корпоративного значення, так і особистого характеру?

Чоловік працював за своїм ноутбуком, поки я сиділа й уважно читала договір. На моє питання він відповів доволі швидко, навіть не глянувши на мене.

— Це означає, що якщо я захочу, щоб ви супроводжували мене до спортзалу, то так і буде.

— А навіщо я вам у спортзалі? — здивувалася я. — Це ж можна до півсмерті мене заморити.

— Якщо я вирішу, що ви мені потрібні, значить, потрібні. І запам’ятайте, Ларисо Сергіївно, я терпіти не можу, коли мені ставлять запитання.

Гаразд, зрозуміло. Продовжила читати далі. Питань виникало багато, адже договір був написаний спеціально під мене. Не під посаду помічниці, а особисто під мене. Штрафні санкції — загроза викликати мого батька або вимога повернути п’ятнадцять мільйонів.

Окремий розділ був присвячений дрес-коду, і навіть не забули моє особисте життя розписати. Якщо воно взагалі в мене буде. Жодних клубів, тусовок і аморального способу життя. Усього, що могло б дискредитувати його компанію. Адже я — працівниця фірми, а отже, повинна поводитися пристойно й мало не стати обличчям компанії. Це він спеціально дописав після вчорашнього?

Ого, навіть зарплата є.

— Можна ще одне запитання? — вирішила я все ж таки викликати його розгніваний погляд. — Скільки століть я маю пропрацювати, щоб відплатити вам п’ятнадцять мільйонів із такою зарплатнею?

— Робота помічника в режимі 24/7, звісно, оплачується інакше. Та сума, що ви бачите, — це залишок. Мене не цікавить, чи зможете ви прожити на ці гроші. Зрештою, ви не з бідної сім’ї.

Ага, усе зрозуміло. Прожити на такі копійки? Ну, якось протягну. Я навіть не певна, чи матиму час на сон і вечерю. Ось і зможу заощадити кошти на їжі… Щодо батьківських грошей… торкатися їх не хочу.

Один із пунктів здався мені вкрай дивним, але я взяла його до уваги: у межах офісу жодних любовних інтрижок. Якщо бос застане мене з кимось — одразу звільнення з усіма наслідками. Заводити романи я не збиралася, тож пункт взяла на замітку, але серйозно не сприйняла. Це ж не про мене.

Я взяла ручку й підписала собі смертний вирок. Поклала договір на стіл боса… Так, цей суворий, непохитний тип — тепер мій начальник. Гаразд, зосереджуся на роботі. Інакше мені кінець.

Олександр Костянтинович відклав договір убік, навіть не глянувши на нього.

— Можете йти на своє робоче місце. Катерина Андріївна все розкаже і покаже. За пів години принесіть мені каву в кабінет і візьміть із собою блокнот. Я дам вам завдання на сьогодні.

Я вже була біля дверей, коли почула ще один наказ:

— І зробіть щось зі своїм обличчям. Ви виглядаєте вкрай непрофесійно для моєї компанії.

Я почервоніла. Навіть не подивилася на себе в дзеркало, перш ніж увійти до нього. Боже, що він там побачив, окрім червоного сліду?

— Вас прийняли? — з неймовірною надією в голосі й очах запитала дівчина. — Скажіть, що так, бо інакше мені доведеться звільнитися, а мені зараз дуже потрібні гроші.

Вона виглядала так розпачливо.

— Так, прийняли, — відповіла я, і дівчина аж засвітилася від щастя. Напевно, так виглядатиму я, коли розрахуюся з начальником. Оце так халепа.

Катерина швидко навчила мене варити каву так, як любить бос, показала ноутбук, паролі, блокноти, посуд — усе, що мені потрібно знати. Ми обмінялися номерами телефонів. Вона виявилася дуже привітною й пообіцяла допомагати на перших порах, адже я була зовсім новачком у цій фірмі.

— Розкажете хоч пару слів про нього? — прошепотіла я їй на вухо.

— Можна на «ти», — усміхнулася вона й відповіла: — Вихідних майже немає, як і вільного часу. З ним дуже важко. Він вічно незадоволений нашою роботою. Йому догодити — просто неможливо. Тож, — Катерина розвела руками, — старайся виконати хоч мінімум. Він ненавидить запізнення, заперечення і запитання.

— А ти звільняєшся чи переходиш до іншого відділу? — уточнила я.

— Переходжу до іншого відділу. Там і керівник інший, і колектив простіший. Якщо звернеш увагу, тут усі бояться носа висунути, аби тільки не потрапити йому на очі. А ті дівчата, які колись вирішили підкорити його серце, тепер узагалі не показуються.

— Не змогли розгризти граніт? — усміхнулася я.

— Ні. Він жорстокий до тих, хто ведеться на його зовнішність і гаманець. Якщо маєш голову на плечах, не раджу залицятися до нього. Приземлить так, що мало не здасться. Багато хто тікав з його кабінету зі сльозами, а потім узагалі звільнявся. Навіть зарплата не втримувала.

— Голова на плечах є, залицятися не збираюся. Тим більше до  таких напиханих індиків, — пхикнула я. Подивилася на годинник… чорт, уже час нести каву. Під уважним поглядом Каті я приготувала напій. Взяла блокнот, ручку, чашку з кавою й попрямувала до боса. Катя допомогла прочинити двері.

Зайшла в кабінет і поставила чашку з правого боку — саме так, як підказала Катя. Бос працював за ноутбуком. На мене — нуль уваги. Я сіла за приставний столик, відкрила блокнот і стала чекати, коли ж він нарешті зверне на мене увагу й дасть перші завдання.