Розділ 5.

Даремно я подумала, що втома, як і мохіто, може так швидко вивітрилася з моєї крові. Як тільки я увійшла до квартири й присіла на ліжко, сон моментально звалився на мене важкою хвилею. Очі заплющувалися самі собою, голова розколювалася, а тіло тремтіло від знемоги. Ще встигла завести п'ять будильників, щоб не проспати свій перший робочий день. Він мав розпочатися через… чотири години. А встати мені потрібно було значно раніше. Тобто часу на сон майже не залишалося… Як же сильно хотілося спати!

Прокинулася я з диким головним болем. І не від будильника — мене розбудив гучний сміх Юлі, який прорізав повітря, мов лезо. Твою ж матір, що відбувається? Проходячи повз дзеркало, я мало не зомліла: злякалася тієї «дешевої повії», яка намагалася прошмигнути непоміченою до ванни. Я заснула в Юліній сукні, на голові — справжнє гніздо, на обличчі… просто жах. Окрім розводів від косметики, красувалася червона мітка, що додавала ще більшої жалюгідності.

Подивилася на годинник. Чорт! Як я могла проспати всі п'ять будильників? Може, вчорашній день — це просто сон? Ні. Годинник показував 8:10.

У руках завібрував телефон. Невідомий номер. У голові промайнула низка припущень — від батька до вчорашнього невдалого ґвалтівника.

— Алло, — надала голосу максимум твердості, хоча серце калатало.

— Якщо через двадцять хвилин вас не буде на місці, Ларисо Сергіївно, я телефоную вашому батькові, — пролунав знайомий чоловічий голос, який ніби холодним металом пройшовся по нервах. Потім дзвінок обірвався. Зараза! Двадцять хвилин? А добиратися до його офісу щонайменше пів години!

Мені було байдуже на Юлю. Помчала у ванну, на ходу викликаючи таксі. Вмилася, почистила зуби, швидко зачесалася. Одяг, слава богу, завжди був випрасуваний. На косметику часу не залишалося — згребла її в сумочку, сподіваючись нафарбуватися в таксі, і вибігла до коридору.

— Гей, привіт! Ти куди? — оторопіла Юля від мого «прикиду».

— На роботу запізнююся. Потім поясню. Помолися, щоб у мене не стало ще більше проблем, ніж було! — кинула я, розпачливо кидаючи погляд у бік вхідних дверей.

Краєм ока помітила хлопця, що сидів на кухні. Схоже, це був той другий із кафе. Лише б вони не запросили «мого» хлопця!

— Ларо, а ти певна, що тобі сьогодні на роботу? Адже вчора були лише відмови, — подруга дивилася на мене з тривогою, ніби я втратила глузд.

— Ага, певна. Бувай! — відповіла я, вилітаючи з квартири й грюкнувши дверима.

Таксі вже чекало під під’їздом. Може, доля змилостивилася?

Назвала адресу й благально попросила їхати якнайшвидше.

— Затори, — знизав плечима таксист, глянувши на мене з байдужістю.

Подивилася на годинник. Залишалося п'ять хвилин. Я не встигну! Хоч би дістатися за двадцять хвилин…

Я стискала в руках телефон, пальці вже побіліли від напруги. Не знала, чи боялася чергового дзвінка від «боса», чи підсвідомо вже чекала дзвінка від батька. У пам’яті безладно пролітали картини вчорашнього вечора: неприємна історія з тим хлопцем, моторошна розмова з Олександром Костянтиновичем… Справжня акула, а не чоловік. Усе дізнався про мене. До найменших деталей. Навіть думати страшно.

Телефон так і не задзвонив, коли ми під’їхали до офісу. Серце калатало, а перед очима постала картина, як я заходжу до кабінету Костянтиновича і бачу там свого батька. Абсурд! За двадцять хвилин він би просто не встиг сюди приїхати… Але страх брав гору над логікою. Ноги самі несли мене до дверей.

Поглянула на годинник: минуло вже п’ятдесят хвилин від того дзвінка. Запізнення стало незворотнім фактом. На охороні видали перепустку без зайвих слів. Натиснула кнопку ліфта, ховаючи паніку за натягнутою маскою байдужості. Минулого разу я була в іншому місці — та жінка навіть не була секретаркою генерального директора! Цього разу охоронець скерував мене ще на чотири поверхи вище.

Ліфт повільно підіймався, наче і він знущався з мене. Двері відчинилися, і я ступила на майже порожній поверх. Навкруги — тиша. За зачиненими дверима не було чути ані кроків, ані голосів. Склалося враження, що тут давно ніхто не працює.  

Після кількох хвилин пошуків знайшла приймальню. За столом сиділа дівчина, якій на вигляд було не більше двадцяти п’яти. Її налякані очі збентежили мене ще до того, як вона заговорила.

— Доброго ранку, — привіталася я. 

Не встигла промовити нічого більше, як вона підхопилася й кинулася до дверей кабінету начальника. 

— Ларисо Сергіївно? — перепитала, вже стоячи на порозі. 

Я кивнула. 

— Зараз доповім про ваш прихід.

Вона зникла всередині кабінету і тут же вискочила назад. Пропускаючи мене, прошепотіла: 

— Він сьогодні зовсім не в дусі. 

У грудях усе похололо. Якщо навіть секретарка, яка ні в чому не винна, так перелякана, то чого чекати мені? 

Двері зачинилися за мною самі, з легким клацанням. У просторому кабінеті панувала прохолода. Кондиціонер працював безперервно, розсіюючи важке повітря. Великий сучасний стіл стояв праворуч, ліворуч — м’який диван із кріслом і журнальним столиком. Панорамні вікна заливали приміщення сонячним світлом, відкриваючи приголомшливий вид на місто.