Розділ 2.

Я вбігла до будівлі, швидко уточнила на ресепшені, де проводять співбесіди. Мене зареєстрували, видали перепустку й пояснили, куди йти. Знайшовши ліфт, я піднялася на чотирнадцятий поверх, відчуваючи, як трохи тремтять ноги від хвилювання, і увійшла до потрібної приймальні.

За столом сиділа жінка років сорока з гострими рисами обличчя й стомленим поглядом, зосереджено працюючи за комп’ютером. Її рухи були швидкими, але механічними.

— Доброго дня, — промовила я, намагаючись звучати впевнено. — Я на співбесіду щодо працевлаштування.

— Доброго, — байдуже поглянувши на мене, відповіла секретарка й простягла мені якийсь бланк. Її погляд повернувся до монітора, ніби мене вже не існувало. Я швидко підійшла й узяла анкету. — Заповнюйте.

Я мовчки сіла за віддалений столик. Перший аркуш опитувальника був загалом стандартним: ПІБ, вік, освіта, сімейний стан та інші формальності.

Досвід роботи: Ні.

Знання іноземних мов. Сміливо вписала: англійська, німецька, іспанська, французька. Моє захоплення мовами відкрило новий ковток упевненості.

Потім пішли зовсім дивні питання: чи вмію заварювати каву? Готувати? Якій кухні віддаю перевагу? Чи знаю столовий етикет? Діловий етикет? Корпоративний етикет? Які маю навички в прибиранні? Пальці зупинилися над полем для відповіді.

Не витримавши, я звернулася до секретарки:

— Перепрошую, а навіщо тут питання про навички прибирання? Чи тут потрібні курси з клінінгу? Це ж вакансія фахівця з аналізу ринку збуту?

Жінка підвела на мене погляд, у якому читалися здивування та легка досада. Здавалося, я щойно поставила питання про політ на Місяць. Та все ж відповіла:

— Олександр Костянтинович не любить, коли сторонні заходять до його кабінету. Генеральне прибирання проводять раз на тиждень у присутності помічника. Решту часу підтримка порядку — обов’язок помічника.

— Ви кажете «помічника», але в оголошенні йшлося про фахівця з аналізу ринку збуту. Я прийшла не на посаду секретарки.

— Це дві суміщені посади.

— Тобто, суміщена щонайменше з п’ятьма посадами: секретарка, аналітик, бариста, кухар і прибиральниця.

Жінка злегка нахилила голову, ледь помітно підвела брови й знову втупилася в мене. Дізнавшись моє ім'я, звернулася до мене офіційно:

— Ларисо Сергіївно, вам потрібна ця робота чи ні? Олександр Костянтинович не має часу розглядати анкети людей, не готових працювати.

Я прикусила губу й глянула на анкету, ніби вона могла дати мені відповідь. Ну, не знаю. Робота потрібна. Навіть як секретарка. Зарплати навряд чи вистачить на оренду житла, але я буду незалежною від батька. А там… наберуся досвіду, можливо, просунусь далі. Хоча дуже хотілося б працювати за фахом. Гаразд, ризикну.

Заповнила анкету, підійшла до жінки й простягла аркуш.

— Добре. Фото маєте із собою?

— Ні.

— Тоді доведеться зробити зараз. Без фото анкету навіть розглядати не будуть.

Я знизала плечима. Жінка дістала телефон, сфотографувала мене, потім мою анкету й додала:

— Ви залишили номер телефону. Якщо ваша кандидатура зацікавить Олександра Костянтиновича, вам зателефонують.

— І все? А співбесіда?

— Вона буде після відбору. Олександр Костянтинович не має часу приймати всіх кандидаток.

Ага, все зрозуміло.

— Дякую. Гарного дня, — видавила з себе посмішку. Мені здалося, що погляд жінки трохи пом’якшав.

— Бажаєте кави? На нашому поверсі є автомат.

Я кивнула й ширше усміхнулася. Кави я так і не випила. Справи зроблено — можна насолодитися міцним напоєм.

Жінка підвелася й тихо промовила:

— Якщо вам відмовлять, не засмучуйтеся. Це місце не найкраще. За останні три роки тут ніхто не протримався довше кількох тижнів.

Тепер я спокійна.

— Дякую за пораду. А я вже боялася отримати шосту відмову за день.

Жінка провела мене до автомата. Поки чекала на каву, я розглядала приміщення. Світло лилося зі стелі яскравими потоками, і від цього тіні здавалися неприродно довгими. Співробітники, мов привиди, ковзали коридорами, напружені й мовчазні. Не судилося мені тут працювати.

Я дістала телефон і набрала Юльку.

— І-і-і? — без зайвих привітань затягла подруга.

— Та нічого. Здала анкету. Сказали, зателефонують, якщо щось.

Мовчання.

— І все? Просто анкета? Просто зателефонують?

— Вважай, шоста відмова. Я втомилася жахливо, Юль. Найгіршого дня в мене ще не було. Вже й ноги натерла в цих туфлях, а вони, здається, зроблені з бетону. Хочу додому.

— Що ж, так і так. Тоді їдь додому, відпочивай, а ввечері до клубу. Розженемо нудьгу і всі погані думки.

— Юль, ну який клуб? Я втомилася і спати хочу, — сказала я, взявши в руки свій стакан кави, який, здається, не зможе мені допомогти в такому стані. Попрямувала до виходу, і в голові крутяться лише одні думки — як би впасти на ліжко і просто заснути.

— Досить на сьогодні відмов. Тебе не беруть на роботу, бо ти замкнена до чортиків. Розслабишся, прийдеш завтра на нову співбесіду, і вуаля! Всіх вразиш своєю красою та розумом!

— Ой, ну не знаю. Може, й справді потрібен відпочинок?

Всі руки зайняті, я ліктем намагаюся відчинити двері. Спочатку йде туго, а потім я ледь не впала. Двері відкрилися в той момент, коли я вирішила з усієї сили їх штовхнути. Вони не рухалися спочатку, а потім так різко піддалися, що я мало не полетіла вперед.

— Моя кава!

Дубль два. Я дивлюся, як моя кава у сповільненому фільмуванні виливається на чоловічу сорочку. Білесеньку таку, яка, напевно, коштує більше, ніж все, що є в моєму гардеробі...

Підіймаю очі. Це ж треба так двічі вляпатись? Я просто слимака, якого зараз роздавлять ногами, розмажуть так смачно по ламінату. Ну, хоч документів цього разу не було.

Здається, що всі навколо спостерігають за нами, затамувавши подих. Я гадала, що зараз цей тип закричить. Але, здається, я ще не знала, що можна говорити тихо, спокійно, але з такою інтонацією, що в тебе все всередині затремтить від страху.