Розділ 1.

— Не засмучуйся! – підбадьорила мене подруга. – Шість відмов – це ще не кінець. Повір моєму багатому досвіду.

— Досвіду у роботі чи в побаченнях? – уточнила я, жартуючи.

Юлька скривилася, показала мені язика, але спокійно відповіла:

— І там, і там. Життя – непроста штука. Особливо для таких смертних, як ми. От якби ти залишилася жити з батьком… – вона промовисто глянула на мене, – сама розумієш. Усе на блюдечку з золотою облямівкою. А ти вирішила повихвалятися самостійністю…

— Це не зовсім так.

Ми стояли в кафетерії, чекаючи на гарячу, міцну каву.

— Так, я вже чула це: «Принц не той, хочу за простолюдина», «Король занадто суворий». Скажу одне, Ларко, ти – дурепа. І от тепер ти нарешті зіткнулася з реальним світом. Без грошей, без зв’язків. Ось він, цей грішний світ. Не такий, до якого ти звикла.

Ми взяли каву з собою й вийшли на вулицю. Щось доводити Юлі не мало жодного сенсу. Не зрозуміла вона з першого разу – не зрозуміє і зі сотого. Так, ми з різних світів. Але не в усіх життя малинове. Я з цим згодна.

Я глянула на годинник.

— Твою ж…! Я спізнююсь! – вигукнула я.

— Тебе підкинути? – щиро запропонувала Юлька.

— Плііііз! Бо інакше точно не встигну!

Подруга кивнула на свою стареньку нексію. Ми сіли, пристебнулися, й вона, загарчавши двигуном, рушила з місця.

Це була моя остання співбесіда на сьогодні. Не думала, що буде так складно. Без досвіду роботи, з дипломом іноземного університету і симпатичним личком. Ось три мої головні причини для відмов на шести співбесідах лише за один день.

Я гадала, що вища освіта, ще й здобута за кордоном, стане моєю перевагою. Що повернувшись додому, я стану фахівцем, зможу зробити свій внесок в розвиток країни, буду корисною… Ха! Навпаки. Ніхто не знав, що таке закордонна освіта і «з чим її їдять».

«Як ви зможете з іноземними знаннями аналізувати вітчизняну компанію?» – головне питання у всіх роботодавців. Бо я ж зовсім нічогісінько не знаю про вітчизняну економіку, закони, ринки збуту… Але я навіть пропонувала взяти мене на стажування або провести будь-який тестовий екзамен. Ага, розмріялась!

Саме Юлька підсунула мені це оголошення. Я не дуже орієнтувалася у місцевих компаніях, тому поклалася на неї. Вона запевняла, що тут дуже люблять працівників із закордонними дипломами. Мій останній шанс.

Нарешті ми приїхали. Юля не дуже вправно водить машину — постійні різкі зупинки й старти, тож я навіть не ризикнула пити каву в салоні. Незважаючи на кришечку. Боялася просто вдавитися.

Я глянула на годинник. Фух. У нас є десять хвилин запасу, щоб спокійно випити каву!

— Ходімо, хоч на свіжому повітрі постоїмо. Я вже не так нервую, як на першій співбесіді, але ще одна відмова — і мої нерви точно не витримають! — запропонувала я, першою виходячи з машини.

Хочу підкреслити: я заздалегідь зняла кришку зі стакана, щоб кава швидше охолола. Ну, всі ж так роблять, правда? Правда?!
І навіщо я це зробила??? Вийшла з машини, дивлячись лише собі під ноги, точніше — на каву, щоб не розлити її на себе. Адже я була в дорогому офісному костюмі!

Ні, це не я винна. Це винні будівельники. Ну нащо робити цей виступ??? Звісно, я його не помітила. Добре хоч, що не вилила каву на свій костюм.
Як у сповільненому фільмуванні я спостерігала, як вміст стакана (така кава міцна була, насичено чорна, аж крупинки видно) виливається на чиїсь документи. Кава добре так ударяється об папір і великими жирними краплями влучає ще й на білосніжну сорочку.

Я могла лише мовчки дивитися на свою каву, точніше сказати, залишки кави. Я навіть боялася підняти очі. Побачила миттєво великі літери на першому аркуші паперу «ДОГОВІР купівлі-продажу».

Я так сильно прикусила губу, що стало боляче, і заплющила очі. Почула, як Юлька ойкнула десь осторонь.  Я набралася сміливості й подивилася на чоловіка.

Він був на дві голови вищий за мене. А може, просто стояв на тому клятому виступі? Його сорочка так щільно облягала тіло, що, здавалося, ось-ось трісне, варто йому зробити хоч трохи глибший вдих. І, чорт забирай, вона явно дорожча за мій костюм. Мені навіть здалося, що я бачу крізь тканину його ідеальний прес. Легка неголеність, темне волосся охайно укладене, підборіддя з ямочкою — обожнюю таке, а очі… холодні, стальні, колючі.

— Перепрошую, це сталося випадково, — ледь видавила я.

Цій людині не треба було говорити. Стане погано і без жодного слова. Лише його погляд передасть тобі все, що він про тебе думає. Я просто нікчема. Комаха, яку він із задоволенням розчавив би своїми до блиску начищеними туфлями.

Я навіть боялася зрушити з місця чи вдихнути глибше, винувато опустивши очі. Почула невдоволене, нервове зітхання, потім чоловіча рука із затиснутими зіпсованими документами, трохи повернулася. Чоловік, мабуть, подивився на годинник.

Після цього він просто розвернувся й попрямував до машини, витягуючи на ходу телефон з кишені. Я провела його поглядом. Нічого собі, місцева шишка. Навіть із водієм та охоронцем.

Нарешті я видихнула.

— Ну ти й даєш! — приречено вигукнула Юлька. — Ти хоч знаєш, хто це був?

— Звідки мені таке знати? Але вже здогадуюся — депутат? — викидаючи порожній стакан в урну й повертаючись до машини, із сарказмом уточнила я.

— Та де там! — махнула вона рукою. — Голова інвестиційної компанії…

Я глянула на Юльку, потім на годинник.

— От халепа! Я запізнилася. Все, Юль, дякую за все, я побігла!

Так, день мені добряче зіпсували. Точніше, я сама собі його зіпсувала. Ну й нехай. Може, хоча б на роботу влаштуюся?

Ласкаво прошу до нової історії!) Легка, місцями іронічна та кумедна, зовсім нереалістична) Ця історія для душі, щоб просто відпочити від усіх думок і негараздів. 

Можливо вона буде нагадувати 1 з 1000 подібних. Але запевняю, що тут ми не зустрінемо: