А може, й була вона — та відповідь!
Наступного дня в маєтку почалася дивна метушня. Уже від самого обіду коридори наповнилися шепотінням, гучними кроками й плутаними голосами слуг. Вони снували туди-сюди, несучи підноси, згортки й якісь папери. Здавалося, весь дім раптом накрила хвиля паніки.
Служниця, яка зазвичай прислуговувала мені, влетіла до кімнати майже бігом. Вона поспіхом розставила страви на столі й потяглася поправити покривало на ліжку, але її руки помітно тремтіли.
— Що сталося? — не витримала я, зупиняючи її метушливі рухи.
Вона здригнулася, ніби забула про моє існування, а тоді швидко вклонилася, уникаючи дивитися мені в очі.
— Н-нічого, пані, — промимрила вона, вражаючи мене в саме серце оцією «пані». Слуги ніколи так до мене не зверталися! Ніколи. Вони взагалі воліли мене ніяк не називати — за наказом Олівії.
— Не бреши мені, — тихо, але твердо вимовила я. Я давно зрозуміла, що спокійна, впевнена мова з цими жінками працює краще за погрози. — Щось трапилося. Я це бачу.
Служниця завмерла на мить, озирнулася на двері, ніби боялася, що нас хтось почує, і лише тоді видихнула.
— Я точно не знаю, пані, — прошепотіла вона, втупившись у підлогу. — Просто… щось сталося там, де були лорд і леді.
Моє серце стиснулося.
— Де вони були? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.
— У гостях у княгині Андрасської, — відповіла вона ще тихіше, ледь чутно.
Княгиня Андрасська. Це ім’я я чула за вечерею з леді Ловел. Серце закалатало швидше. Що могло статися?
Служниця поспішила завершити свої справи й вийшла, залишивши мене наодинці з думками. Я підійшла до вікна, погладжуючи живіт і спостерігаючи за тим, як слуги продовжують метушитися на подвір’ї. Внизу двоє вартових вели осідланих коней — схоже, до відправлення.
Частина мене хотіла вислизнути з кімнати, дізнатися, що відбувається, але інша підказувала, що це надто ризиковано. Я не повинна була знати нічого, окрім того, що мені дозволено. Але тепер, знаючи хоча б про княгиню, я могла припустити, що в її домі щось пішло не так.
Сонце почало хилитися до заходу, коли небо раптом розірвав розлючений драконій рев, що змусив мене здригнутися.
Небо за вікном розкололося від гуркоту, і я завмерла — серце забилося з шаленою силою. Я впізнала цей звук. Я б упізнала його з-поміж тисячі. Це був він. Річард.
Його рев завжди був чимось особливим. Глибокий, могутній, такий, що кров стигла в жилах. Але цього разу в ньому чулося щось більше — лють, така, що волосся на потилиці піднялося дибки.
Злякано я відсахнулася від вікна й поспішила забратися на ліжко, загорнувшись в ковдру, ніби вона могла мене захистити. Я підтягла коліна до грудей, обійнявши живіт руками, і заплющила очі. Шум крил, схожий на пориви бурі, заповнив замок. Рев повторився, змусивши стіни здригнутися.
І ось настала оглушлива тиша.
Двері до кімнати розчахнулися з такою силою, що стулка вдарилася об стіну. Я здригнулася, розплющила очі й побачила його. На порозі стояв Річард. Його волосся було скуйовджене, а в очах палав вогонь. Він був у люті — такій, що, здавалося, повітря могло спалахнути.
Я мимоволі забилася в кут ліжка, згорнувшись, як налякана миша. Він дивився на мене з таким виразом, що я приготувалася до найгіршого. В голові миготіла думка: що тепер? Що він зробить?
Але замість того, щоб обрушити на мене свою лють, він вчинив інакше.
— Вінні! — рикнув він, кинувшись до мене.
Я заплющила очі, прикриваючи обличчя рукою, очікуючи удару або гнівного окрику. Але замість цього він схопив мене, майже згріб, притягнув до себе так, що я опинилася в його обіймах. Він легко підняв мене, ніби я нічого не важила, й упав на ліжко, огортаючи мене своїм тілом, наче коконом. Я навіть дихати боялася. Його рука притискала моє тіло так міцно, що здавалося — він може мене розчавити, та болю я не відчувала. Лише страх і нерозуміння.
Він уперся носом у мою маківку, гучно вдихаючи запах моїх волосся. Його дихання було важким, пекучим, майже звіриним. Деякий час він лише стискав мене так, що у мене перехоплювало подих. Потім його голос прорвав тишу — хрипкий, збитий, майже бурмотіння.
— Я стільки часу втратив... — вимовив він, і в його голосі тремтіла злість, змішана з розпачем. — Я йшов на поводу… А виявилося...
Він на мить замовк, його хватка ослабла, але тут же знову посилилася — аж до болю.
— Нічого, — продовжив він, і голос його став твердим, ніби він переконував самого себе. — Ти тут. Ти зі мною. У нас буде дитина. І ніхто… ніхто тебе в мене не забере. Ти нікуди не дінешся, Вінні. Ти завжди будеш поряд. Завжди.
Кожне його слово віддавалося холодом у моєму серці. Це був вирок!
Але говорив він так, ніби звертався не до мене, а до своєї внутрішньої темряви. Я не знала, що робити. Я не могла поворухнутися. Не могла дихати.
Його рука обхопила моє обличчя, пальці ледь торкнулися моєї щоки, ніби перевіряючи, справжня я чи ні. Але в його дотику не було ніжності — лише одержимість.
— Ти моя, — сказав він, ніби поставив печатку на цій думці. — Назавжди.
Я не відповіла. Не могла. Усередині мене все кричало від жаху й протесту, але ззовні я залишалася нерухомою, мов лялька в руках дракона.
І це допомогло.
Річард повільно почав заспокоюватися. Його дихання ставало рівнішим, хватка послаблювалася. Він усе ще тримав мене, але вже не так міцно, як на початку. Здавалося, його шал почав згасати, наче пожежа, загашена дощем. Я лежала поруч із ним, не рухаючись, але в голові мої думки металися, як загнані звірі.
Я не знала, що сталося. Чому він був у такому стані? Що так вивело його з рівноваги? І чому він, після всієї своєї холодності, раптом почав поводитись… так? Розум благав, наказував мовчати, але моя звична стриманість зрадила мене цього разу.
— Річарде… — тихо, майже шепотом, промовила я, наважившись. — Що сталося?