Ця новина прийшла до мене несподівано і вразила до глибини душі. Я думала, що ніщо вже не зможе змінити мого становища, але життя знову вирішило мене здивувати. Одного ранку, коли я відчула себе особливо зле — слабкість, нудота, запаморочення — служниця викликала лікаря. Його висновок прозвучав, як грім серед ясного неба.
— Ви чекаєте дитину, пані, — промовив він, і я ледь не впала назад на ліжко.
Світ закрутився перед очима. Вагітна. Дитина. Дракон. Моя дитина. Наша дитина. Ця думка була водночас лякаючою і обнадійливою.
Новина про мою вагітність поширилася миттєво, немов блискавка, і змінила все навколо мене. В одну мить я стала об’єктом турботи, якої раніше ніколи не знала. Мене більше не били. Навіть Олівія, хоча її погляд залишався таким самим колючим і презирливим, деякий час не піднімала на мене руку. Навпаки, вона почала стежити, щоб мене не турбували.
Харчування стало різноманітним і щедрим. Служниці приносили мені найсвіжіші фрукти, м’ясо, приготоване з вишуканими спеціями, і трав’яні відвари, які, за їхніми словами, мали зміцнити моє тіло. Лікарі навідували мене регулярно, перевіряючи мій стан. Мене звільнили від будь-яких доручень. Тепер моїм єдиним «завданням» було берегти себе заради майбутньої дитини.
Але попри всі ці зовнішні «покращення», я відчувала себе у ще тіснішій клітці. Тепер я була не просто полонянкою. Я була посудиною, носієм чогось, що було важливим для них, але не для мене.
Ночі я почала проводити в молитвах. У темряві своєї кімнати, крізь тишу, я шепотіла слова, що народжувалися з мого розпачу.
— Отче-Драконе, якщо ти чуєш мене... — починала я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. — Благаю, допоможи мені. У мене нічого не залишилося, окрім цієї дитини. Прошу тебе, захисти нас. Дай мені шанс утекти, врятувати його. Я не хочу, щоб моя дитина виросла в цьому жаху. Не хочу, щоб він став частиною їхнього холодного світу. Не хочу, щоб нас розлучили.
Мої слова звучали пошепки, але в моєму серці лунав крик. З кожною молитвою я вкладала все, що було в мені. Я благала, волала, обіцяла, що якщо він врятує нас, я віддам усе, що маю, аби захистити дитину. Мою дитину.
Річард приходив рідко, але його поведінка змінилася. Він більше не дивився на мене, як на нікчему. Тепер його погляд став вивчаючим, оцінюючим. Він майже не говорив, але кожне його слово звучало, як наказ.
— Ти повинна берегти дитину, — казав він, і я відчувала, як холод пробігає по шкірі. — Це найголовніше. Все інше не має значення.
Олівія, навпаки, трималася ближче, хоча я знала, що її ненависть нікуди не зникла. Її холодна усмішка, її їдкі коментарі за вечерею — усе це свідчило про те, що вона чекає слушного моменту, аби знову мене розчавити.
Іноді мені спадала на думку думка — кинути все на шальки терезів і втекти. Я вивчала кімнати, коридори, прислухалася до кроків вартових. Але замок був справжньою пасткою. Високі стіни, зачинені двері, дракони, які могли знайти мене навіть тоді, якби я якимось дивом вибралася за межі цієї в’язниці.
Це було марно — і від того вселяло ще більше відчаю. Отче-Драконе, дай хоч один шанс, хоч найменшу шпарину або...
Про інший варіант я намагалася не думати. Якось, доведена до краю, я таки спробувала — і згодом гірко пошкодувала. Таким лютим Річард ще ніколи не був. Потім він приставив до мене охорону й подвоїв кількість прислуги.
Щоправда, «плюшок» теж додав, аби я остаточно не втратила бажання жити. Мені дозволили зустрічатися з подругами.
Чому не з батьками, спитаєте ви?..
Це ще одна загадка й рана на моєму серці. Вони зникли — мої дорогі мама й тато. Просто розчинилися без сліду. З того дня, як я знайшла істинного, більше ніхто не бачив моїх батьків.
Спочатку, у розпачі, я думала на Річарда й його дружину-змію. Але потім, дізнавшись їх краще, зрозуміла: якби це справді було їхньою справою, Олівія вже давно б похвалилася, а Річард спокійно повідомив би. Він вважав абсолютно всі свої дії правильними й виправданими — і не соромився б про них розповісти.
Мовляв: я це зробив, вважаю це правильним і не боюся відповідати за свої вчинки.
Тому на той час, коли в мені зародилося життя, моїх батьків уже вісім років як не було поруч.
Але, можливо, це й на краще. Так, я щойно сказала страшну річ, але… Інколи я думаю: як добре, що мої батьки нічого не знають про моє життя за останні вісім років. І не бачать, як я страждаю.
А ще — дракони не можуть шантажувати мене найдорожчими людьми у світі. Принаймні, не могли до цього моменту.
Моя долоня рефлекторно лягає на живіт, а сама я важко опускаюсь у крісло, прикривши очі.
Як же я втомилася від усього цього. Як же я змучилася!
Двері заскрипіли, перервавши мої думки. Я здригнулася, повернувши голову. У дверному отворі стояв Річард.
Моє тіло одразу рефлекторно підвелося, і я схилилася в поклоні. Це була майже механічна дія, відточена за останні роки. Його поява була несподіваною — а значить, нічого доброго не обіцяла.
Дракон мовчки зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він, і голос його був рівним, без емоцій.
— Добре, мілорде, — відповіла я нейтрально, намагаючись не видати ту гіркоту, що підіймалася всередині. «Навіщо він питає? — думала я, ледве стримуючи роздратування. — Невже не бачив, як Олівія змушує мене вклонятись? А може, бачив, але його це не хвилює».
Він кивнув, і в його погляді майнула якась тінь, яку я не змогла розшифрувати.
— А дитина?
— Теж добре, — мій голос залишався спокійним, хоча всередині все вирувало. «Навіщо ці питання? Хіба йому не байдуже?»
Схоже, моя відповідь його влаштувала. Він окинув поглядом кімнату, наче щось перевіряючи, і поставив ще кілька незначних запитань. Я відповідала коротко, боячись сказати зайве.
А потім сталося те, чого я зовсім не очікувала.
Річард зробив крок уперед і, на мій жах, обійняв мене. Його руки міцно, але обережно обвили мою округлу талію, немов намагаючись захистити. Я застигла, як крижана статуя. Тепло його тіла дивним чином нагадало мені ті часи, коли я ще вірила в його любов, але серце вже вкрилося крижаною кіркою. Недобре це все! Недобре!