Помста істинної. Вогні повстання

Розділ 5

Двері камери розчинилися, і я притислася до стіни, очікуючи побачити чергового вартового. Але на порозі стояла жінка. Не Меггі. Це була інша. Темне волосся стягнуте в акуратний пучок, на ній просте сіре плаття. Вигляд у неї був суворіший, ніж у звичайної служниці, але на її обличчі не було тієї крижаної строгості, яку я бачила в попередньої наглядачки.

Жінка мовчки підійшла до мене, не дивлячись в очі. У руках у неї був невеликий піднос із бинтами, глечиком води та пляшечками з якимось настоєм.

— Хто ви? — зірвалося з моїх вуст, але відповіді не послідувало.

Вона обережно поставила піднос на підлогу й, опустившись поряд, жестами дала зрозуміти, що хоче обробити рани. Її рухи були впевненими, але не грубими. Я мимоволі здригнулася, коли вона торкнулася запалених ран на боках. Біль була гострою, як ніж.

— Будь ласка, скажіть мені хоч щось, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискається від розпачу. — Чому я тут? Скільки це ще триватиме?

Вона мовчала, лише акуратно протираючи рани якоюсь пекучою рідиною. Я зойкала, але її обличчя залишалося спокійним. Коли вона закінчила, то наклала свіжі бинти, забрала піднос і вийшла, не сказавши ні слова.

Я залишилася одна, знову заповнюючи темряву своїми думками. Але ненадовго. Через деякий час двері знову відчинилися, і та жінка повернулася, а з нею двоє вартових, які несли матрац, складену ковдру та просте ліжко. Не глянувши в мій бік, вони розклали все на підлозі, кинули зверху теплий одяг і вийшли.

Я дивилася на ці скромні речі, ніби це був дар з небес. Померти тут мені не дадуть, але…

Чи є в цьому благо?

Я переодяглася, насилу рухаючись через біль, і загорнулася в ковдру. Мені стало трохи тепліше, але разом із теплом прийшли й думки.

Скільки я пробуду тут? Чого вони від мене хочуть? Чи говоритиме зі мною хоч хтось? Кожного разу, коли я намагалася звернутися до вартових чи до тієї жінки, мене зустрічала лише крижана тиша. В їхніх очах я була порожнім місцем.

Час тягнувся повільно. Я втратила лік дням і ночам. Їжу приносили тричі на день, усе та ж мовчазна служниця. Але ніхто не відповідав на мої запитання. Ніхто не пояснював, чому я тут і що мене чекає.

Я сиділа в темряві, притулившись до стіни, і відчувала, як самотність сковує мене, мов кайдани. Єдиним звуком були мої власні думки, що ставали дедалі гучнішими.

А говорили вони ось що:

— Ти маєш вижити, Вінні! У що б це тобі не сталося — тікай! Просто виживи!

Поступово ця думка закріплювалась у моїй голові. А ще — я зверталася до Отця-Дракона.

"Чому? Який обман ти створив? Навіщо так мучиш нас? Чому даєш істинних цим тварюкам серед слабких людей? Лев повинен жити з левицею, а голуб — із голубкою. Навіщо дозволяєш, щоб нас віддавали на заклання?"

Але, звісно, відповіді не було. Лише гірке усвідомлення обману. Адже жодна з моїх подруг чи близьких ніколи не чула, щоб із істинними поводилися так. Або… може, це сам Річард такий? Садист і справжній звір?

Реальність була такою — я не знала.

Від цих гірких роздумів мене відірвав блаженний сон — друг усіх в’язнів і зранених серцем.

І хоч він був неспокійним, але принаймні на кілька коротких годин допомагав утекти від гіркої реальності.

А далі потяглися довгі, похмурі дні...

Ув’язнення в підземеллі тяглося повільно, але щось у мені змінювалося. Я думала, що зламаюся остаточно, але натомість почала знаходити в собі дивний спокій. Тиша довкола, крижане байдуже ставлення оточуючих і біль — усе це стало фоном. Справжнім вихором була лише моя ненависть. Ні, хвороблива залежність від Річарда, звісно, залишалась, але…

Я молилася Отцю-Дракону. Не про допомогу. Не про прощення. Я молилася, щоб зрозуміти. Щоб дізнатися — чому. Але відповіді не було. І з кожним днем це мовчання ставало ще одним ланцюгом, що обвивав моє серце. Та це вже був не ланцюг відчаю. Це був ланцюг ненависті.

На четвертий чи п’ятий день — я втратила лік — двері камери знову відчинилися. На порозі стояли ті самі вартові, що принесли мені ліжко. Їхні обличчя залишались такими ж безсторонніми.

— Ти вільна, — промовив один із них.

Я хотіла поставити запитання: куди мене ведуть, що буде далі? Але замість цього просто кивнула. Моє обличчя залишалося спокійним, навіть байдужим. Я не дозволяла їм побачити, як сильно тремтять мої руки.

Мене відвели в іншу частину замку. Високі стелі, величні колони, вітражі, крізь які пробивався тьмяний світ. Вперше за кілька днів я знову побачила сонце, але воно не зігріло мене. Світло, що лилося крізь кольорове скло, було холодним, мов лід.

Кімната, до якої мене привели, була більшою, ніж моя колишня в домі Річарда, але в ній не було затишку. Усе тут дихало чужою розкішшю, ніби саме це місце кричало, що я тут зайва. Лакей розчинив переді мною двері й ступив убік.

— Це буде твоє нове місце, — коротко сказав він.

Я увійшла й почула, як двері зачинилися за спиною. Ззовні — шелест кроків. Вони віддалялися, залишаючи мене наодинці. Але ненадовго.

— Як мило, — пролунав голос, який я не могла не впізнати.

Олівія стояла в дверях, її сукня ідеально підкреслювала фігуру, а в руках вона недбало розкривала віяло. Її очі блищали від холодного задоволення.

— Сподіваюся, урок пішов тобі на користь, люба, — промовила вона так, ніби зверталася до неслухняної собаки. — Тут ти будеш поруч, аби я могла стежити за тобою.

Я нічого не відповіла. Лише опустила погляд, ніби повністю підкорилася.

— От так краще, — посмішка Олівії стала ширшою. — Можливо, з тебе ще вийде щось корисне.

З цими словами й задоволеною усмішкою вона пішла, залишивши мене в кімнаті. І я, залишившись одна, опустилася на край ліжка, стиснувши пальці так, що нігті вп’ялися в шкіру.

З глибини душі піднімалася ненависть — гаряча, пекуча, як розплавлений метал.

«Корисне?» — думала я, стискаючи зуби. — «Щоб ти скисла, ящірко. Щоб ви всі були прокляті!».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше