Я прийшла до тями від тупого, ниючого болю, що розливався по всій лівій стороні обличчя. Здавалося, кожен рух відгукувався тисячею голок, що впивалися в шкіру. Світ навколо був розмитим, поки я не моргнула кілька разів, намагаючись сфокусуватися.
Я лежала у своїй кімнаті. Все навколо здавалося звичним, але присутність чужої людини відразу насторожила мене. Поруч стояла жінка. Її вигляд був оманливо скромним — чорна сукня, акуратно укладене волосся, бездоганна постава. Але в її погляді не було співчуття, лише холодна байдужість.
— Ви… хто? — насилу видушила я, відчуваючи, як слова завдають болю. Обличчя палало, а ліва щока пульсувала.
— Я Меггі, — спокійно відповіла вона, без натяку на усмішку. — Господар Річард наказав доглянути за вами.
— Доглянути? — я спробувала піднятися на ліктях, але тіло тут же пронизав різкий біль. — Мені боляче… Будь ласка, допоможіть мені.
Жінка навіть не ворухнулася. Її погляд залишався таким же холодним.
— Господар заборонив вас лікувати, — відчеканила вона. — Він вважає, що ви повинні відчути наслідки своїх… вчинків.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам.
— Що? — прошепотіла я. — Він… заборонив? Але ж я… я…
— Вам дозволено лише холодна вода та рушники, — додала вона тим самим крижаним, рівним тоном. — Якщо хочете, я принесу.
— Але мені потрібна допомога! — вигукнула я, не витримавши. Тут же пошкодувала про свій порив — різкий біль пронизав щелепу. На очах виступили сльози.
— Це все, що вам дозволено, — відрізала вона. — Більше нічого.
Я відчувала, як гнів і приниження змішуються в коктейль, що готовий був розірвати мене зсередини. Служниця розвернулася і вийшла, залишивши мене наодинці.
Я зібрала останні сили, щоб сісти на ліжку. Погляд упав на дзеркало на протилежній стіні. Зробивши кілька невпевнених кроків, я підійшла до нього, тримаючись за спинку стільця, щоб не впасти. Те, що я побачила, змусило мене заплющити очі.
Моя ліва щока опухла, вкрита величезним синцем, що простягався від скроні до підборіддя. Око майже запливло, щелепа рухалася насилу.
Кожного разу, коли я дивилася у своє відображення, мене охоплював невимовний жах. Це була я, але водночас не я. У цьому відображенні я бачила не лише біль, а й своє приниження. Як я дійшла до такого? Як дозволила цьому статися? Ще зранку я була щасливою, коханою драконом, не знаючи горя, а зараз…
Мій мозок відмовлявся вірити в те, що відбувається насправді.
За спиною знову пролунали кроки. Служниця повернулася, несучи в руках глечик із водою та кілька рушників. Вона поставила їх на стіл, навіть не глянувши на мене.
— Передайте Річарду, що я хочу його бачити, — видихнула я, відчуваючи, як голос тремтить.
Вона зупинилася, повільно повернувши голову.
— Його світлість відлетів із дружиною, — відповіла вона рівним голосом.
Світ знову закрутився довкола мене.
Відлетів? З нею?
— Коли я зможу його побачити? — запитала я, намагаючись зберегти хоч краплю гідності.
Служниця подивилася на мене з легкою насмішкою, яку навіть не намагалася приховати.
— Тоді, коли господар цього захоче, — сказала вона й вийшла, залишивши мене наодинці в кімнаті, наповненій болем і порожнечею.
Я впала на ліжко, зарившись обличчям у подушку, і сльози хлинули нестримним потоком. Це було більше, ніж просто біль чи приниження. Це була руйнівна зсередини порожнеча, ніби все, що я коли-небудь цінувала, забрали, не залишивши навіть права на протест.
Так і почалося моє нове життя. Життя, де мене ламали, випалюючи все «зайве», як вони це називали. Мої думки, почуття, надії — усе ставало непотрібним, зайвим для моїх власників.
Служниця залишалася поруч весь цей час. Вона не допомагала, не підтримувала. Її роль була іншою — вона стежила за мною, за кожним моїм кроком, за кожним словом. Її крижаний погляд постійно нагадував, що тут я — ніхто. Вона говорила мало, лише коли потрібно було роз’яснити чергове «правило».
— Ви не повинні кричати, господар цього не любить, — спокійно казала вона, коли я в гніві кидала рушник у стіну.
— Не забудьте, ваш сніданок має бути з’їдений до кінця, пані Олівія вважає це знаком поваги.
— Очі вниз. Ніхто не повинен трактувати це як виклик.
Кожен її коментар був, як удар, кожен погляд — як холодне лезо. Я була, немов птах, якому обрізали крила, не дозволяючи навіть мріяти про політ.
Річард з’явився лише тоді, коли синці повністю зійшли. Його відсутність усі ці дні я сприймала, як ніж у спину. Його відліт із Олівією, його мовчання — усе це було ясним сигналом, що я для нього нічого не значу. І все ж я чекала. Чекала його повернення, щоб хоч якось зрозуміти, що буде далі.
Він увійшов до моєї кімнати, ніби нічого не сталося. Високий, упевнений, із тією ж холодною відстороненістю в очах. Я сиділа на ліжку, стискаючи свої руки, щоб не тремтіти.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він так, ніби у нас була звичайна розмова.
Я хотіла викрикнути йому в обличчя все, що накопичилося за ці дні. Розповісти, як я страждала, як його дружина через свою наглядачку довела мене до межі, як його удар став фінальною крапкою. Але слова застрягли десь у горлі.
— Що ти від мене хочеш? — лише змогла видихнути я.
Він подивився на мене з легкою усмішкою, яка не принесла ні краплі полегшення.
— Щоб ти навчилася слухатися, — відповів він спокійно, ніби це було очевидно. — Ми дракони, Вінні, і в нас свої правила. Твоє життя тут буде простішим, якщо ти їх приймеш.
— А якщо не прийму? — слова зірвалися самі собою, але в них звучала відчайдушна злість.
Річард трохи примружився, його погляд став ще холоднішим.
— Тоді тобі буде боляче. Дуже боляче, — сказав він так спокійно, ніби говорив про погоду. — Я не хочу цього, але ти повинна зрозуміти: у тебе немає вибору.
Слова обпалили мене, і все всередині стиснулося. Не було жалю, не було каяття. Лише холодна, непохитна впевненість у власній правоті.