Одного разу, прокинувшись вранці й почуваючись трохи виснаженою після ночі, я вирішила порадувати себе та Річарда чашкою свіжої кави. Це було приблизно через місяць після нашої раптової зустрічі, і я вже завела власний маленький ритуал — спосіб проявити турботу про чоловіка, якого встигла щиро полюбити.
Я тихенько пробралася на кухню, стараючись не розбудити його, але, зайшовши всередину, завмерла, ніби вкопана.
На кухні сиділа жінка.
Незнайомка. Вона вільно розвалилася на стільці, ніби це було її власне житло, й неквапливо пила каву з наших чашок. Тієї самої чашки, яку Річард вибрав для мене, сказавши, що цей зоряний візерунок нагадав йому про мої очі.
Я мовчки дивилася на неї, намагаючись усвідомити, що відбувається. Жінка помітила мою присутність, але навіть не здригнулася. Лише ліниво перевела на мене погляд, у якому читалися нудьга й поблажливість.
— Ти, мабуть, Вінніфред? — без привітання протягнула вона. Її голос був низьким, із легкою хрипотою, і звучав так, ніби вона тут господиня.
— Так, — видушила я, збираючи всю волю в кулак, аби не виглядати розгубленою. — А ви… хто?
Вона усміхнулася, поставила чашку на стіл і протягнула руку до вази з фруктами, ніби перевіряючи їхню стиглість. Її рухи були плавними, впевненими — як у хижака, що чекає на зручний момент.
— Мене звати Олівія, — сказала вона, наче цим усе пояснювала.
Я кліпнула. Ім’я звучало знайомо, але тоді я ще не усвідомила його значення.
— Ви друг Річарда? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно.
— Хм, можна сказати й так, — її губи розтягнулися в кривуватій усмішці. — Ми… пов’язані. Дуже тісно.
Щось у її тоні змусило мене здригнутися. Я спробувала натягнути усмішку, але вона вийшла нещирою.
— Річард не казав, що в нас будуть гості, — промовила я, підходячи ближче й відчуваючи, як моє роздратування починає пробиватися крізь настороженість.
— А хто сказав, що у вас гості, крихітко? — її погляд знову ковзнув по мені оцінююче, наче я була якимось предметом. — Вважай, що сьогодні ти знайомишся ще з одним членом родини.
Я завмерла. У її голосі звучала така отрута, що я не відразу знайшлася, що відповісти. Запитання роїлися в голові: хто вона? Що вона тут робить? Чому вона п’є каву з моєї чашки? Але я боялася їх поставити, відчуваючи, що її зухвалість — не випадкова.
— Повертайся в спальню й поклич Річарда, — наказала Олівія, недбало крутячи в руках апельсин.
Я стиснула пальці в кулаки, відчуваючи, як у грудях починає закипати злість. Її зарозумілість, упевненість у собі, тон, яким вона говорила, — усе це було таким… ніби мене щойно занурили в бруд. Я зробила глибокий вдих, намагаючись узяти себе в руки, але слова зірвалися самі собою.
— Вибачте, — промовила я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить від суміші обурення й нерозуміння, — але я не ваша служниця. І взагалі, хто ви така?!
Олівія повільно підняла погляд, наче я щойно сказала щось неймовірно дурне або смішне. На її обличчі з’явилася напівусмішка, але в ній не було нічого доброго.
— Що ти сказала? — запитала вона, її голос став ще нижчим, майже шипінням.
Я проковтнула, відчуваючи, як горло пересохло, але відступати не збиралася.
— Ви вторглися в мій дім, — продовжила я, намагаючись, щоб голос звучав твердо. — П’єте каву з моєї чашки, віддаєте мені накази. То хто ви така, щоб вказувати мені, що робити?
Її усмішка стала ширшою, але очі залишалися холодними. Вона відкинулася на спинку стільця, наче їй було весело спостерігати за моїми спробами проявити характер.
— Ну треба ж, — протягнула вона, крутячи в пальцях апельсин, — у нас тут маленька бунтарка. Цікаво, Річард знає, що його істинна може проявляти такий… вогонь?
— Відповідайте на моє запитання, — перебила я, відчуваючи, як від хвилювання серце стукає десь у горлі. — Хто ви така?
Олівія поставила апельсин на стіл і встала. Її рухи були настільки плавними, що вона нагадала мені кішку, готову до стрибка. Вона підійшла до мене повільно, не зводячи з мене погляду. Я не рухалася, але всередині все холонуло.
— Ти хочеш знати, хто я? — її голос звучав м’яко, майже лагідно, але я відчувала, як кожне слово проникає під шкіру, наче крижаний шип. — Гаразд. Я розповім.
Вона зупинилася просто переді мною, її очі зустрілися з моїми, і я відчула, як тяжкість її погляду притискає мене до підлоги.
— Я — Олівія Лімберсг. Дружина Річарда. Справжня господиня всього, що в нього є, включаючи цю жалюгідну халупу, куди він тебе привів, — її голос був твердим, як сталь. — А ти, люба, просто його… іграшка.
Світ переді мною хитнувся. Я відкрила рота, щоб щось сказати, але не змогла. Слова застрягли десь у горлі, наче клубок, який неможливо проковтнути.
Дружина? Вона… його дружина?
Олівія нахилилася ближче, її обличчя тепер було всього в кількох сантиметрах від мого.
— Тепер ти розумієш, крихітко? — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним, але від цього тільки страшніше. — Твоє місце тут лише доти, доки я це дозволяю. І я раджу тобі пам’ятати про це, якщо хочеш зберегти свою… дорогоцінну шкурку.
Я дивилася на неї, відчуваючи, як усе всередині стискається. Слова крутилися в голові, але жодне з них не могло передати той ураган болю, образи й злості, що раптово обрушився на мене.
— Ти брешеш, — нарешті прошепотіла я, але й сама не повірила у свої слова.
Вона засміялася. Цей сміх був коротким, різким і болючим.
— О, люба, — сказала вона, випрямляючись, — ти ще така наївна.
Її рука раптово метнулася вперед, як кобра, і боляче вчепилася в моє горло.
— Але я пробачаю тобі таку дурну поведінку лише сьогодні, на честь нашого знайомства, але більше… м-м-м. Вчися швидше стежити за язиком, інакше я знайду Річарду іншу істинну.
Її пальці стискали мою шию, наче сталева петля. Я намагалася вдихнути, але кожен подих був болючим і поверхневим. Її очі впивалися в мої — хижі, нелюдські. Я відчувала її перевагу, її силу, і від цього ставало ще страшніше.