Глава 7. Коли дівчину намагаються викрасти?

Я відчував себе дивно після цієї розмови. Чого я очікував? Що вона приревнує і хоч якось викаже свої емоції? Та їй все одно на мене. 

Ситуація мене дійсно дратувала, але що мені було робити? Вона сама казала, що її не цікавлять службові романи. 

З такою думкою я вийшов з кабінету і пішов до своєї кімнати…

***

Перед самим виходом з дому, вже майже о десятій, я пішов до кімнати Каті. Підійшов ближче до дверей і почув, що Маша читає їй казку.

Постукав у двері і зазирнув всередину:

— Катю, сонечко, добраніч.

— А куди ти йдеш? — запитала Катя. 

— Мені треба на одну неформальну зустріч з партнерами, точніше, вечірку, — сказав я. — Але зранку я буду вдома, прийду раніше, ніж ти прокинешся, обіцяю.

— І не будеш завтра на роботі? Будеш гратися зі мноою? 

—  Ну, хіба що ввечері ще кудись поїду, а зранку і вдень може ще трохи посплю, добре? — я усміхнувся і краєм ока глянув на Машу, на яку до цього спеціально зовсім не дивився.

— Катю, ми ж домовлялися, що ти не будеш надокучати татові, — вона поглянула на малу, а на мене, здається, уникала дивитися. 

— Вона не надокучає, — я все ж зайшов до кімнати і пройшов до ліжка Каті. Обійняв малу і чмокнув в щоку. — Я люблю тебе, Катю. Завтра обовʼязково пограємо, добре? 

— Добре, — вона пригорнілася до мене. — А там ти будеш в безпеці, на цій вечірці? 

— Так, там буде багато охорони і тільки важливі гості, тим паче, це мій заклад, а в своїй охороні я впевнений, — відповів я. — Не переживай, добре? 

— Добре, — вона відпустила мене. — Тоді можеш іти, я не буду переживати..

— Бувай, мила, — я ще раз чмокнув її в щоку і відпустив.

А потім все ж не стримався і знов подивився на Машу.

— Дякую, що турбуєшся про Катю, — я зазирнув їй в очі.

Не планував нічого казати, але вона ніби і сама уникала мене, і це мені чомусь не подобалось.

 — Це моя робота, — вона знизала плечима. 

— Так, — я зітхнув і все ж відвів погляд. — Правильно. Добре, я піду, хорошого вам вечора.

 — І вам гарно відпочити, — відповіла вона якось аж надто офіційно. 

Я розвернувся і пішов до дверей, заборонив собі навіть обертатись. 

Все ж, я її дійсно зовсім не цікавлю, я помилився того разу… А сталкерити няню доньки — це точно не в моєму стилі. Треба забути про неї…

***

На вечірці була купа народу від політиків і бізнесменів до різних селебріті, яких мої люди запросили розважати гостей. Тут же було й багато моїх дівчат, які сьогодні могли непогано заробити. 

Я підійшов до кожного з особливо важливих гостей і виконав свою програму мінімум, коли раптом побачив, що якусь симпатичну білявку мало не силоміць тягнуть з танцполу. 

Тягнув її якийсь мужик, якого я не знав. А раз я не знав його, значить, це не якась важлива шишка.

Я одразу ж згадав той випадок зі зникненням дівчини і пішов за ними. Наздогнав тільки в коридорі, схопив дівчину за запʼясток і потягнув на себе. 

— Ей, ти чого? Це моя дівчина, вона хоче поїхати зі мною! — підвищив голос той тип. 

— Ти хочеш поїхати з ним? — я подивився на дівчину, яка вже притискалась до мене, певно, від страху.

— Ні, — сказала вона. — Ми так не домовлялись, я хочу залишитись тут…

— От і розібрались, — сказав я. 

— Придурок, — пробурмотів мужик і пішов далі до виходу. 

— Ти в порядку? — я подивився на дівчину. — Новенька, чи що?

— Так, — вона кивнула. — Вибачте, я трохи розгубилась. 

— Все нормально, — я відпустив її. — Будь обережнішою.

 — Дякую, — вона раптом обняла мене за шию і поцілувала. 

Це було неочікувано… Я навіть трохи розгубився і не одразу відсторонився від неї, а коли все ж відсторонився, то зазирнув їй в очі:

— Розумію, ти розгубилась і все таке, але сьогодні в мене нема настрою.

 — Вибачте, — вона почервоніла і опустила очі. 

— Нічого, — я знизав плечима. — Ходімо назад до зали. Нам обом ще треба працювати…

МАША

Чомусь я довго не могла заснути. Не знаю, в чому була причина. Я вирішила, що переживаю, аби з Богданом нічого не трапилося, адже в разі чого я втрачу роботу і можливість здійснити свій план. Хоча в глибині душі розуміла, що справа зовсім в іншому. 

Я відчувала, що втрачаю контроль над своїми емоціями, і це дратувало мене. Завжди, у будь-яких ситуаціях я звикла керуватися логікою і не піддаватися поривам почуттів. Не скажу, що я ніколи не втрачала голову, але старалася, щоб це не несло для мене жодного ризику. І от тепер… Здавалося, що я сиджу за кермом автівки, у якої зламалися гальма, і я стрімко летіла вперед, не знаючи, чим закінчиться ця подорож…