Розділ 16

Я у своєму житті бачила різних людей, багато з них були ще тими гівнюками, у цьому світі теж траплялися екземпляри «зупиніть негайно Землю — я зійду»! Але Рам! Мені навіть його порівняти нема з ким! Деякі мої емоції не піддаються визначенню. Поруч із цим паршивцем я стаю іншою, поряд із ним час тече інакше і слова набувають подвійного сенсу. З одного боку, мені з ним страшенно цікаво, мені вперше стало по-справжньому цікаво у цьому сповненому різної чортівні світі. Пів року тинялася як неприкаяна і, нарешті, натрапила на щось варте уваги. Але, з іншого боку, мені хотілося б ніколи його не знати, бо мене лякають мої відчуття, лякає майбутнє, яке тепер залежить від Іфраїма. Хоч він і запевняє, що воно залежить від мене. Це не так. Все крутитиметься навколо того, що цьому дракону стрільне в голову.

Знову йдемо мовчки, бо сердимося один на одного. Обізвав мене дурепою. Тільки мені можна саму себе дурою називати, більше нікому! «Рам — злий хрич, Рам — надутий павич», дражню його подумки, раптом почує і може скаже бодай хоч слово. Ігнорує. Я теж не хочу починати розмову першою, бо вже добалакалася.

У такому напруженому мовчанні ми дійшли аж до самого озера Із, вкритого шаром молодого льоду, який виграє на сонці наче кришталь. Лід, звісно, тонкий, морози не сильні, все ж таки лише кінець осені, і вдень температура ще піднімається. Тож можна легко провалитися, але я сподіваюся, ми не збираємося випробовувати долю. Хоча Рам навіщось стягує з себе свою шубу.

— Далі ми полетимо звідси прямо на Химерні скелі. Я тебе понесу, — тон сухий та стриманий, отже, все ще злиться на мене за мої слова. Ти диви, які ми принципові та пихаті, нізащо не можна ставити під сумнів його вчинки та наміри.

— Дурних нема, я не полечу. Хочеш, щоб я обморозила собі пику? Я якось потихеньку своїм ходом дістануся, — мотаю головою, уявляючи себе в лапах дракона.

— Ось тільки твоєї думки, Лідіє, ніхто не питає. Я сказав, ми полетимо, і ти маєш розуміти, що тут немає місця суперечкам, — глянувши на мене, хмурить свої смоляні брови. — Закутайся в мою шубу і постарайся не висовувати носа, тоді нічого собі не відморозиш.

…Робити нічого, влаштовувати істерику — не варіант. Розвернутися і драпати назад — теж не вихід, я й двадцяти метрів не пробіжу, цей сексі-монстр мене миттю наздожене. Залишається вдати, що підкоряюся. Тим паче я хочу побачити своїх друзів або хоча б переконатися, що з ними все гаразд. А далі розвідаю обстановку, поспостерігаю та вигадаю якийсь план.

Закутуюсь у шубу з головою до того, як Рам встиг перетворитися, не хочу цього бачити. І не тому, що до подібного потрібно звикнути… просто хочу думати про нього як про людину… чоловіка, а не про зубасте чудовисько.

Відчуваю сильний порив вітру, а потім, як мене схопили, ніби кліщами повільно піднімаючи в небо. Треба зізнатися, що висоти я боюся більше, ніж темряви, тому що в темряві ще можна вижити, а ось з висоти зазвичай приземляються мертвими чи пораненими. Якось, коли мені було десять, я бачила, як людина випала з вікна багатоповерхового будинку. Ось з того часу у мене й з'явився цей страх. Замружившись, тихенько скиглю, намагаючись вирівняти своє дихання.

…Летіли ми довгенько. Можливо, Рам спеціально зробив кілька додаткових кілометрів по колу, щоб нагнати на мене ще більше страху. І коли мене, нарешті, опустили на тверду поверхню, і я почула цей глузливий баритон — мені раптом перехотілося вибиратися зі свого кокона, бо на мене тут чекають лише його правила, його світ, де я чужа…

— Лідіє, тобі потрібне особливе запрошення? Вилізай. О, боги, як мені до душі рідні стіни! — Вигукує Рам, піднімаючи мене на ноги одним ривком. — Йди за мною. Представлю тебе слугам, — аж повеселішав, повернувшись додому. Кручу головою на всі боки, роздивляюся. Ми стоїмо на широкому кам'яному виступі, який височіє над неосяжною прірвою, така собі аеродромна смуга для зльоту та посадки драконів. Замок знаходиться всередині скелі, але передній фасад має вельми величний вигляд, я б навіть сказала помпезний, з претензією на архітектурний шедевр. Височенні мармурові колони, майстерне ліплення, арки, вузькі вікна, але слава богу, що вони є, отже всередині не суцільна темрява. Мені відразу ж стає цікаво, що на «задньому дворі» і як далеко звідси замок його старшого брата. Запитати про це дуже хочеться, але я вперто мовчу, адже «мене ніхто не питав». Подумки передражнила тон Рама.

Як тільки-но ми підійшли до дверей — нам на зустріч вискочило кілька чоловіків і жінок у однакових сірих мішкуватих костюмах – штани та довга сорочка. Жваво б’ють поклони, запобігливо заглядаючи своєму панові в рот та очі, готові слухати й коритися, лепечать, як вони раді його бачити. Помітно, що дійсно раді, що вони не бояться дракона, а щиро схиляються перед ним. Рам вітає слуг владно-поблажливим кивком.

Зате… коли ми заходимо всередину — назустріч йому кидаються троє гарненьких дівчат, мчать одна поперед одної. Їхні щасливі вигуки ріжуть мені вуха і мені стає до неподобства некомфортно в цьому лігві дракона. Їй богу хочеться зникнути і не бачити цього.

 …Наложниці… коханки… іграшки… не знаю, як їх правильно назвати. Вони такі ніжні з ним, такі милі пташки, щебечуть, туляться. Тьху! Аж гидко дивитися. Тепер він мені остаточно не подобається, чарівність Рама для мене різко випарувалася, особливо дивлячись на те, як він їм усміхається.

«Ти ніколи до мене не доторкнешся, Іфраїме. Ніколи я не стану однією з них»

О, нарешті, ці пестунки мене помітили. Поглядають в мій бік, перешіптуються, приклеївшись до Рама, наче бояться, що його у них вкраду.

— Сайді, — звертається він до однієї зі служниць. — Дівчину, яку я приніс, звати Лідія. Подбай про неї, нагодуй, підбери гарний одяг, а той, що на ній — спали. А ще відведи до однієї з кімнат нагорі.

— Нагорі, мій пане? — чомусь дико здивувавшись, служниця вирішила перепитати. Навряд чи у них на горищі селять важливих гостей, зазвичай туди відправляють у покарання, щоб очей господарям не муляли.