Розділ 14

— Знаєш чим відрізняються відьми від інших жінок? — Ненадовго його вистачило. Ішов собі мовчки попереду і раптом йому закортіло до мене озирнутися. І щоразу поглядом обпалює, щоразу. З мене скоро шкіра злазити почне!

— У них ніс гачком та нігті не підстрижені?

— Ні. Вони не посміхаються, — глузливо хмикає Рам. — Часто будеш губи дути і тебе будуть відьмою вважати.

— Пха! Та на здоров'я! Налякав їжака голою дупою! Хіба мене хтось чіпатиме, коли поруч зі мною всемогутній дракон? — я теж вмію глузувати, ще краще, ніж він. — А ти вмієш дихати вогнем? А на кого ти ще вмієш перетворюватися? А золото ти відчуваєш? А ви народжуєтеся чи вилуплюєтеся із яйця? — це було моє останнє запитання. Мої губи раптово злиплися. Намагаюся вимовити бодай слово, але рот не відкривається. Тільки обурено мугикаю. Якщо Іфраїм за своєю наївністю вирішив, що мене це зупинить або налякає до чортиків, то він дуже помиляється. Мене це налякало, але й розлютило одночасно. Нахиляюся, хапаю сніг, ліплю сніжку та кидаю йому в спину! Одну, другу, третю! Поки не потрапила в голову. Після чого він розвернувся і почав спритно ліпити свої «кулі». Звичайно, жодного разу не промазавши. Зате це дико підняло йому настрій, на радощах навіть знову повернув мені дар мови.

— Ох, Лідіє, з тобою не занудьгуєш! Сто років уже цим не займався. З дитинства…

— І все одно ти гад! Можна було для пристойності кілька разів і не попасти в мене. Ти такий зарозумілий, і зухвалий, і... нестерпний, і...

— Видихнулася, бідолашна? — поблажливо пирхнувши, знову крокує попереду. — Продовжиш ставити безглузді питання — нагодую снігом. Наштовхаю за комір стільки, що дупа від холоду задубіє.

— Ще й нелюд!

Іду мовчки, треную у собі витримку. Тепер майбутнє для мене ще більш туманне, ніж раніше. Що буде далі? Що на мене чекає? Як вижити? І чи варто взагалі виживати?

— Спершу на нас чекає чан з гарячою водою і майже зручне ліжко, — вимовляє Рам, не обертаючись.

— А ти всі мої думки читаєш?

— Лідіє, ти сказала це вголос. Потрібні мені дуже ті твої думки. Для чого? Щоб слухати та плакати? — У-у-у, як же він мене нервує. Шкода, що я не дракон. Я б точно в нього вогнем плювалася.

Коли між неосяжними стволами старих дерев показалася хатинка майже на курячих ніжках, Рам сповільнив крок, а я скептично пирхнула. Ванна та ліжко? У цій сірниковій коробочці два на два? Фантазер! Але Іфраїм поводиться так, ніби ми підійшли до воріт ворожої фортеці. Водить перед собою руками і щось зосереджено бурмотить незнайомою мені мовою. Хоча ні, одного разу уві сні я вже чула цю дивакувату і трохи лячну мову. І чим голосніше Рам вимовляє хитромудрі слова — тим розмитішою стає картинка перед нами, поки раптом... на мій невимовний подив, я не побачила реальну картину — укріплену садибу з двоповерховими хоромами.

— То була ілюзія? — тихенько видихаю.

— Угу. От ми й дісталися до відьминого гнізда.

— Щось мені не дуже хочеться у гості. До того ж ворота замкнені, і господиня явно не готова нас зустрічати, — бурмочу й задкую. Тому що вигляд цього частоколу, на який нанизані черепи тварин, викликає в мені неабияку паніку. — Давай просто пройдемо повз. Ну її на фіг.

— Сміливіше, бородавнику. Мені її запрошення ні до чого! — і як тільки Рам це сказав — дерев'яні ворота зірвало з петель. І не просто зірвало, вони перетворилися на тирсу. — Ходімо. Потрібно накрутити хвоста цій пані, щоби не лізла куди не просять.

Поки ми дійшли до ґанку — з дому встигла вискочити господиня та ще кілька людей. І всі як один кинулися навколішки перед Рамом.

— Мій пане. Не чекали вас побачити в наших лісах, — бурмотить жінка, на яку я подумала, що вона господиня. До речі, вона дуже схожа на відьму. Попелясте волосся, дорога за мірками цих країв сукня, довгі пальці, унизані дивними перстнями і хижий вираз обличчя. От прям глянеш на неї — і хочеться бігти, не озираючись.

— У ваших лісах?! — гнівно гаркає Рам і починає діятись якась чортівня. Дерева навкруги починають обурено стогнати. Здається, зараз виймуть «ноги» із землі і почимчикують в інше місце. — Марво, ти вчора покликала темну силу. Що ти замислила? Раджу говорити як духу, інакше твоя голова прикрасить твій ошатний частокіл.

— Щороку я роблю скромне підношення темним богам. За красу і молодість доводиться платити, мій пане, — відповідає смиренно, хоч я їй не вірю. Не подобається вона мені.

— Душами вовків, безневинних подорожніх та розбійників? — Іронічно уточнює Рам. — Зібралася на щорічний відбір наречених, щоб обдурити чергового заможного кретина? А для цього потрібно обличчя та тіло молодиці, і найлегше для такої ілюзії зачерпнути з темного джерела. Тепер я пильно стежитиму за тобою, Марво. Ще раз відчую, що хтось без нашого дозволу тягне лапи до темної магії — і від ваших кісток не залишиться навіть попелу. Ви знаєте закон і яким я можу бути нещадним. А тепер я хочу чан гарячої води та кімнату… на двох.

Мало не підстрибую на місці, почувши його останню фразу. Яка ще кімната на двох?! Злюсь, господи, я сподіваюся, що Рам відчуває, яка я на нього зла! І ніби відповідаючи на мої думки, розвертається, хапає мене за руку і тягне за собою.

— Повір, зі мною тобі буде безпечніше. У цьому будинку в окремій кімнаті ти навряд чи зможеш заплющити очі.

— Навіщо тобі взагалі закортіло тут зупинятися?

— Тому що це не твоя справа, Лідіє! Іди краще скупайся. Вибачаюсь, але від тебе трохи тхне! — О-о-о, цей паршивець вміє бути дуже неприємним типом.

Внизу знаходжу двері в тісну купальню, місцевий варіант ванної кімнати. Тісну, тому що майже весь простір займає величезний дерев'яний чан, наповнений гарячою водою. Від поверхні спокусливо піднімається пара, вода так і вабить моє втомлене тіло. Недовго думаючи, скидаю одяг, з подихом задоволення забираюся у воду і тут… двері раптом зі скрипом пропускають до купальні напівголого Рама. На ньому лише підштаники, які він рішуче збирається зняти, ніби не помічаючи моєї присутності.