Розділ 13

Соплю, витріщаючись на вогонь, і намагаюся вгамувати галоп своїх думок. Мене всю колотить, незважаючи на жар від багаття, колір іскор в якому чомусь постійно змінюється. Причому я це помітила не відразу, через деякий час, коли так-сяк взяла себе в руки. Рам теж задумливо і мовчки дивиться на іскри, але таке враження, що він до чогось прислухається чи до того, як вітер шумить, чи до завивання вовків, але точно не мого скривдженого сопіння.

Ось що мені тепер робити? Як бути далі? Якщо Флора і Джекс у них, можна забути про план втечі, але й поступитися я не можу, не можу стати іграшкою, моя гордість сильніша навіть за бажання жити. Але як допомогти моїй подрузі?

Колір іскор в багатті змінюється, ніби дивлюся в калейдоскоп: червоні, помаранчеві, жовті, зелені, сині. Очі несподівано починають злипатися, мене намагається зморити сон, я відчайдушно пручаюсь, але мої сили різко випарувалися.

— Потрібно негайно йти звідси! — різко схоплюється Рам. — Хтось викликав снігову бурю, а разом із нею і пожирателів. Нумо, Лідіє, підводься. Тут залишатись небезпечно.

— Небезпечніше, ніж з тобою? — кривлюсь у відповідь. Наче це так просто «вскакуй і пішли», у мене тіло ніби ватяне. — І що ще за пожирачі такі?

— Я тобі не ворог, повторюю вдруге, — хапає свій арбалет і явно нервує, озираючись на всі боки.

— Теоретично кожен чоловік потенційний ворог для жінки.

— Упевнений, ти й у жінках бачиш ворогів. У всьому, що ворушиться, — піднімає мене за шкірку одним ривком і звалює собі на плече, наче я порожня торбочка. Не встигаю навіть зойкнути, як Рам зривається на біг. Про всяк випадок накриваю голову руками і заплющую очі, зараз від мене вже нічого не залежить. Мені, як і раніше, дико хочеться спати, а вітер і сніг тільки посилюються. Таке відчуття, що Рам мчить у самісіньке серце заметілі.

Не знаю, коли саме він зупинився і чому, у моїй свідомості цього спогаду не зачепилося, я просто провалилася в сон, він мене таки здолав, ніби пішла під воду, жодних відчуттів та сновидінь. Навіть я розумію, що ця сонливість пов'язана з якоюсь чортівнею. Прокидаюся, відчуваючи, як мій ніс ткнувся в теплу шию Рама, бо я сиджу у нього на руках, притиснута до його грудей і закутана в його шубу. Гадство, оце конфуз! Хочеться схопитися, обурено пирхнути, але мене зупиняє величезна снігова кучугура над нами, ми фактично замкнені всередині снігової пастки. І це лякає до чортиків. Але те, що ми дихаємо, дає надію, що засипало нас не сильно, бо повітря якось проникає, отже, є отвір. Це ж треба… не дав мені замерзнути. Зберіг свою нову цяцю, ще й зігріває. І спить собі, наче все йде за планом.

— Я не сплю, — облизавши губи, вимовляє досить бадьорим голосом. — Тільки різко не рипайся. Звідси треба вибиратися обережно, — розплющує очі, і я відразу натикаюся на цей чорний глузливий погляд. — Доброго ранку, пташко. Я готовий почути слова твоєї вдячності, адже я не лише тебе зігрів, я тобі ще й життя врятував.

— Поняття не маю від кого. Може, ти все це розіграв, щоб я пом'якшала. Але я на таке не поведуся, я не дурепа. І не називай мене пташкою! Не потрібно цих удаваних телячих ніжностей.

— Добре. Зватиму тебе бородавником, ти дуже на нього схожа, — спокійно заявляє Рам, сліпуче посміхаючись мені в обличчя. В моє отетеріле обличчя, бо такого порівняння я точно не очікувала.

— І чим це цікаво я схожа на цю дику свиню? — Ціджу зі злістю крізь зуби.

— Своєю агресивністю та безстрашністю. Бородавник — це справжня бойова свиня, вони навіть на левів кидаються. У тебе такий самий характер, — за цей його глузливо-знущальний тон мені хочеться дати йому в ніс.

— Дякую за комплімент. Бачу, ти дуже «намагаєшся» мені сподобатися, — плююся іронією і відвертаюся.

— А я маю старатися? — хмикає з подивом і стільки в його тоні глузливої поблажливості, що мене знову починає тіпати. — Лідіє, ти правда думаєш, що для того, щоб тебе вразити я розігруватиму виставу? Цей ліс не даремно обходять стороною, він древній, сповнений пасток і небезпек, бо ті, хто ховається в його глушині, плутає стежки, заманюючи необережних мандрівників у лапи пожирачів. Дехто з тутешніх поклоняється темним богам, закликаючи темну силу. Пожирачі – це неприкаяні духи, які служать своїм темним господарям. Душі всіх нещасних, хто цієї ночі замерз у кучугурах, стануть їжею для темної магії. Мабуть, якась відьма задумала провести ритуал, викликавши негоду і напустивши згубну дрімоту. Якби не я…

— Так-так, уклінно дякую, — втрачаю терпіння і починаю сопіти голосніше, бо сидіти притиснувшись до нього мені не подобається. Може, в іншій ситуації я сприйняла б цю позу дико романтичною, але зараз мене трясе від обурення. — Якби не ти, я взагалі б в цей ліс не поперлася! Сиділа б зараз зі своїми друзями в будинку мірошника і наминала пиріжки з яблуками! А не слухала б твої казки про драконів, безсовісну відьму та темну силу!

Напевно, я його таки розлютила, бо я така, чоловіки зазвичай уповзають від мене в істериці. Іфраїм зненацька підстрибнув, пробиваючи собою величезну шапку снігу над нами. Піднявся вгору разом зі мною, а потім м'яко мене відпустив. І поки я котилася по снігу, плутаючись у його шубі, він розкинув руки в сторони і миттю став… став драконом… щоб мені провалитися. І це вже не видіння, не кіно — тепер це моя реальність. Виблискує на сонці як антрацит, з шипами на голові, потужними лапами, крилами, хвостом і жахливою пащею. Дивлячись на це, я не завмерла, переставши дихати — я з переляку заволала на весь ліс. Тому що це справді страшно! Воно ж зжере мене цією своєю пащею з зубами в три ряди і навіть не помітить. Ховаю обличчя в долонях, притискаю голову до колін і благаю всіх цих чорно-білих богів, щоб вони негайно повернули мене додому.

— Сподіваюся, ти тепер зрозуміла, що казки скінчилися? — За хвилину Рам вже у своїй людській подобі намагається витрусити мене зі своєї шуби. — Це був вагомий доказ існування драконів чи треба було дати тобі ще й мене помацати?