Розділ 10

Навмисне уникаю широких доріг, пробираючись непротоптаними стежками. Головне розумно розтягувати сухпайок і підтримувати ночами вогонь. У цьому є якась збочена іронія – наскільки я раніше боялася темряви, настільки тепер вона мене й випробовує. Іноді звуки з глибини хащі змушують мене холонути від жаху і тоді я відразу згадую кумедний сміх Фло, дурнуваті жартики Джекса — і це допомагає мені вистояти. День за днем.

Звіри лякають мене не так сильно, як лякає можливість зустріти тут людей, які тиняються цими стежками не без причини.

Почувши голоси на п'ятий день свого шляху, я зрозуміла, що мої страхи матеріалізувалися. Натягнувши каптур ще сильніше і стиснувши рукоять ножа, не сповільняючи кроків, продовжую йти, сподіваючись благополучно розминутися із зустрічними. Їх троє, але для мене це вже забагато. І коли вони мене гукнули, а я не озвалася — мене нахабно схопили за плече. Виявивши, що перед ними дівчина, чоловіки з неприємними пиками зовсім розперезалися. Ніж я встигла вихопити, а ось скористатися ним… ні.

— А хто це у нас тут заблукав? Солоденька, тобі, мабуть, тут самотньо, геть змерзла бідолашна. Зараз ми тебе по черзі зігріємо, ми хлопці гарячі. Бач, яка сильна плюгавка, — розбійники й не приховують своїх намірів, збираючись мене зґвалтувати, і мій опір їх тільки розбурхує. Кричу, вириваюся, з жахом розуміючи, що мені не врятуватися.

Ці виродки так захопилися процесом стягування з мене одягу, що не відразу помітили, як один з них упав на коліна зі стрілою в спині. А в наступні секунди двоє інших так само впали замертво із здивованими обличчями.

Отакої… вочевидь на цій стежці таке пожвавлення явище рідкісне, але я зі щирим та безмежним почуттям вдячності повертаю голову в бік мого рятівника з арбалетом… втративши дар мови, коли він вийшов з тіні. Бути цього не може! Це не збіг, так не буває, нізащо не повірю. Усвідомлення того, що Рам, той самий дивний хлопець із корчми, йшов по моїх слідах, змушує мене тремтіти з новою силою, вже зуб на зуб не потрапляє. Поки сокіл Узгари підходить ближче, намагаюся швидше прикрити оголене тіло.

— Щось мені підказує, пташечко, ти не знаєш навіщо потрібна ця штука, — з недбалою усмішкою вимовляє Рам, простягаючи мені мій ніж, який він підібрав, нахилившись секунду тому. У нього незвичайна, чарівна тональність чоловічого баритону. Такий голос завжди змушує піднімати голову та обертатися у натовпі.

— Легко казати тому, кого не намагалися зґвалтувати троє мерзенних головорізів, — буркнувши, злякано поправляю розтріпане волосся. — Але я безмірно вдячна за твою допомогу, — запитати, що він тут робить, поки язик не повертається, я ще від попереднього стресу не відійшла. Як уявлю, що могло статися…

Не можу не помітити, що сьогодні Рам виглядає трохи інакше. Недешеві високі чоботи з видубленої бичачої шкіри, найтонша ювелірно виконана кольчуга під розстебнутою шубою з горностаю, на зап'ястях срібні та шкіряні плетені браслети. В цих краях для чоловіків браслети несуть у собі певний сенс, кожен з них пов'язаний з витком життя, нагадуючи про перемоги та втрати. Не може бути, щоб у корчмі можна було так добре заробити, бо прикид у нього, як у дуже багатого та знатного пана. Від здогадів, переляку та потрясіння — голова паморочиться, у роті пересохло, а ноги відмовляються мене тримати. Натягую на себе свої лахи, а він хоч би відвернувся. Але ж на рятівника не гиркають. Ох, а чи рятівник, може, це моя справжня згуба?

— Якщо вже ти сунулася в ці місця, повинна була знати про небезпеку, що таїться в тутешніх лісах. Дівчатам тут не місце, хіба що дівчина в розпачі та відчаї від когось тікає, — кажучи це, Рам не спускає з мене своїх прекрасних чорних очей.

— А може, я просто заблукала? — знизую плечима, незадоволена такою прозорливістю.

— Скажи ще, що за грибами пішла, — хмикає він. — То куди прямуєш?

— На край світу, — кинувши у відповідь, перекидаю свою торбу через плече. Прекрасно розумію, що неввічливо, але повернувшись до нього спиною, прямую далі стежкою. Чітко чую — він іде за мною по п'ятах. Через деякий час не витримую і обурено обертаюсь.

— А що? Мені теж в ту сторону! — Розводить він руками, відчуваючи мої претензії. — Може, таки зізнаєшся, як тебе звати? Я заслужив це знати. Хіба ні? Я врятував тобі життя, і честь, позбавивши від знущань та страждань.

— Сперечатись не стану, ти з'явився вчасно до мого величезного щастя. А чи можу я поцікавитися, що ти робиш посеред лісу? Від кого ти біжиш? Чи ти не біжиш, а наздоганяєш? Якщо відповіси, скажу своє ім'я, — мій норов складно стримувати, у цьому вся я.

— Я ж можу і збрехати. Як ти це перевіриш? — Зухвала посмішка робить його обличчя ще більш таємничим. — Скажімо так, я маю причини триматися подалі від людей. Я вирішив повернутись у рідні землі, отримавши звістку від брата. На цих стежках рідко кого зустрінеш, але два дні тому я помітив на снігу сліди жіночої ноги і вирішив наздогнати самотню подорожню, бо в цій глушині все одно небезпечно. Яким же було моє здивування, коли цією подорожньою виявився рудий вихрик, — не скажу, що я йому повірила, але я в принципі мало кому довіряю. Гадаю, тепер я не багато втрачу, якщо назву йому своє ім'я, пташкою та вихриком нехай він свою милу називає.

— Мене звуть Лідія.

— Це ім'я тобі дуже личить. Гарне, як і ти. А моє повне ім'я – Іфраїм.

— Незвичне ім'я. Звати як якогось дракона, — язик так і свербить спитати його прямо.

— А ти не віриш у існування драконів, Лідіє? — знову ця глузлива інтонація. — Ще один доказ, що ти здалеку.

— А ти їх бачив?

— Доводилося, — лаконічно, нічого не скажеш. Ох, щось він темнить.

— Я піду першою. І не розраховуй, що я буду безперервно теревенити, мені потрібно зібратися з думками. Тож, якщо не хочеш мене ще більше засмутити, краще теж помовч.

Так і йдемо мовчки, без безглуздої балаканини, я попереду — він ззаду. Дивні відчуття від його присутності, потилицею відчуваю його погляд і шкіру при цьому поколює, ніби з морозу різко опинилася в теплі. З ним мені ніби стало спокійніше, але в той же час мене нервують мої здогади. Трясця, якщо він дракон… я в дупі.