Розділ 9

Мені, дівчині з іншого світу, важко звикнути до всього, що мене оточує. Тут з плюсів тільки свіже повітря і карколомні пригоди, ось тільки я екстрим не дуже полюбляю. Та й подібне ставлення чоловіка теж терпіти не буду. Я не стану жертвою на полі битви одних психів, які називають себе людьми, з іншими психами, драконами, яких мало хто бачив, зате бояться до усрачки від малого до великого. На жаль, я не бачу, як можна по-іншому викрутитись, лише зійти зі сцени конфлікту. Якщо я втечу якнайдалі — їм більше нічого буде ділити. Плюс до всього — не постраждають мої друзі, я не можу допустити, щоб ця міжусобиця призвела до загибелі Флори або Джекса. В душі все кам'яніє від однієї лише думки, що нам доведеться розлучитися, адже зі мною тепер небезпечно, а отже, моїй подрузі та її шалапуту брату доведеться залишитися тут. Мало того, я навіть попрощатися з ними як слід не можу, бо Фло почне мене вмовляти чи вперто попреться зі мною. Є ймовірність, що дракон або Трой мене таки наздоженуть і тоді близькі мені люди можуть постраждати. Потрібно йти самій. Мене це лякає до оніміння, навіть пальці мліють. Зате серце в грудях калатає так, ніби зібралося пробити діру зсередини. Нехай це безрозсудно, ризиковано і не чесно по відношенню до моєї подруги, але у мене правда тільки один вихід, якщо я хочу вижити. А померти в цьому світі, що кишить магією, я завжди встигну. Тож треба спробувати.

Цигани навчили нас ходити дорогами, де можливість зустріти розбійників – найменша, навчили ховатися і якнайшвидше накивати п’ятами. Для цього потрібно брати мінімум речей, все має уміститися в одну торбинку. У мене поки що немає чіткого плану. Спочатку я хочу потрапити до Белтару, сісти там на корабель і переплисти море. Я багато чула, що там за морем процвітає королівство Віктерон, яким править династія Рейнари. Мені сподобалося, що за їхніми законами трон завжди посідає жінка, тому в тих краях навряд утискають чи принижують жінок.

Як тільки ми повернулися, Дороті посадила мене за стіл обідати, щоправда мені тепер шмат у горло не лізе, натомість я стягла зі столу кілька шматків добре засмаженого м'яса і пів хлібини. Потім ще закину в свою торбу пару яблук, одягнуся тепліше і вночі втечу звідси. Трой навіть обідати відмовився, вирушив відправляти посланців до Адамаса й у поселення жреців. Кучерявий деспот рішуче налаштований укласти мене завтра на шлюбне ложе при свідках. Я, звичайно, давно не незаймана, мої погляди в сексі можна назвати розкутими, але подібне збочення я прийняти ніяк не можу. Займатися коханням у присутності бородатих старців у білих балахонах… б-р-р-р-р!

— Лідіє, чого ти така кисла сьогодні? На тобі обличчя немає, наче привида побачила, — кидає мені моя життєрадісна подруга, наминаючи пиріжки з м'ясом.

— Та щось живіт прихопило. Піду трохи полежу, — бурмочу, підводячись з-за столу, кривлюсь, ніби мені справді недобре. Хоча мені дійсно паршиво, мене колотить від того, що я задумала. Не хочу, щоб Фло заглядала мені в очі, боюся, подруга може запідозрити, точніше відчути, що я їй брешу, що збираюся зникнути з їхнього життя назавжди. Це боляче. І це тяжко. Так важко, що дихаю через раз.

Згорнувшись калачиком на своєму матраці знову й знову згадую мапу, яку циганський барон Азіз возив із собою. До барона йому, звичайно, далеко, скоріше задрипанець з манією величі, який вирішив, що він головний у таборі. Мапу він точно десь поцупив, бо вона була виконана дуже майстерно на дорогому пергаменті, а в фарбу вочевидь було додано секретний компонент, бо написи світилися у темряві. Головним Азіз став не тому, що найпатлатіший, найрозумніший і найпідступніший, а тому що він вміє читати, і дочку свою Натіну теж навчив цій науці. Ми з нею були в добрих стосунках, можна сказати дружили поки блукали разом із табором. І кілька разів мені пощастило бачити цю мапу. А через те, що в мене фотографічна пам'ять – я запам'ятала її досить непогано. Тому мені спочатку треба йти на захід, до річки Скрул, перебратися на той бік і повернути на південь, щоб обійти Химерні скелі, не перетинаючи їх.

— Лідіє, що я щойно дізналася! — у кімнату вривається Фло, здається, її зараз розірве на частини від надлишку емоцій. — Ти виходиш заміж за Троя? А з подругою новиною поділитись? Нічого не хочеш розповісти? Чому мені повідомив про це один із його вояк? Лідіє?

— З чого почати? З того, що краще я їжака цілком проковтну, ніж вийду заміж за бовдура, який марить драконами? Трой втокмачив в свою відчайдушну голову, що дракон обов'язково прийде за мною і у майбутнього князя, як у мого законного чоловіка, будуть усі підстави йти війною на все те драконяче кодло. Я морально розчавлена та спантеличена, мені хочеться вити, але виключно на самоті. Можеш залишити мене одну? Дай мені, будь ласка, час прийти до тями, якщо не хочеш, щоб я остаточно збожеволіла! — останні слова вигукую різко. Шкода, що це останнє, що запам'ятає моя подруга. Нехай вирішить, що я таки збожеволіла. Головне, дочекатися ночі. Я вислизну тихо, як протяг.

Так і сталося, прикинулася хворою і сплячою, пославшись на те, що дуже переймаюсь через майбутнє весілля, ледве дочекавшись ночі. Потім, стримуючи сльози і підтискаючи тремтячі губи, послала сплячій Фло повітряний поцілунок, залишивши поряд з нею свою заколку їй на згадку і тихо вислизнула за двері, пересуваючись навшпиньки повз вояки, якого Трой поставив нас охороняти, але він хропе так, що під цю пісню можна танцювати. Чи то мені пощастило, чи то за мною по п'ятах слідує щось незрозуміле, що благоволить моїм планам, підштовхуючи мене слідувати обраному шляху. Не наважуюсь назвати це магією. Може сама доля вирішила мені підіграти?

…Я зникла. Начебто зважене рішення, посил душі, але до кінця я все ще не усвідомлюю, що насправді сталося, а найголовніше, що тепер буде далі. Стерши себе, я перетворилася на невидимку, на людину без минулого з дуже неясним майбутнім. Потрібно буде вигадати собі нове ім'я. Кетрін? Зої? А ще потрібно вигадати жалісливу легенду про мою гірку долю для особливо допитливих. Я збрешу, якщо скажу, що мені не страшно і що я сміливо дивлюся вперед. Ні, насправді я багато чого побоююся і за силу свого духу, зокрема. Мій власний вибір зламав мене, вибив ґрунт з-під ніг. Мені не хочеться розлучатися з дорогими мені людьми, але я роблю це заради них, навіть передбачаючи їхній біль.