Розділ 7

По-перше, незвична зачіска для цієї місцевості — поголена голова з обох боків, а посередині грива густого, темного волосся, яке блищить чистотою та силою, що мені аж захотілося спитати, чим він миє голову, бо я теж хочу таке волосся. По-друге — татуювання, які починаються на виголеній частині голови і спускаються по скронях, вилицях, шиї і можливо нижче, через одяг далі не роздивитися. Брутальна еспаньйолка, мигдалеподібні чорні очі, які теж розглядають мене не без інтересу. Кожна риса його зовнішності так гармонійно і незвично поєднується, що я цілком можу назвати його вродливим хлопцем, моя реакція лише це підтверджує, дивлюся і як дурепа очей не можу відвести. Але що найбільше мене здивувало — то це його руки. Точніше, нігті на красивих, довгих пальцях — вони чисті! Ідеально підстрижені, без краплі бруду, ніби імператор, якого фанатично плекають придворні, щойно зійшов зі свого трону, щоб трохи розім'ятися і рознести відвідувачам корчми по кухолю медовухи. Просто тут важко побачити чоловіка з чистими нігтями, для цього часу та місцевості — це нонсенс. Здебільшого руки тутешніх чоловіків огрубіли від важкої роботи, навіть повсякденне життя лицарів не назвеш легким, то мечі наточити, то кольчугу начистити до блиску, то влаштовувати дружні спаринги, викочуючись у багнюці або скочити на коня і помчати в захід сонця. А цього хлопця не назвеш ні воїном, ні селянином, ні купцем. Я такого взагалі бачу вперше.

— Бачу, як ти пильно помацала мене своїм поглядом. Ніколи не бачила соколів Узгари? — самовдоволено посміхнувшись, кидає погляд мені за плече, певно туди, де чекають не дочекаться свого «веселого» напою.

— Соколів? Я просто нетутешня і, мабуть, чогось не розумію.

— Так називають особистих охоронців його величності. Старий король Узгари почив з миром, його місце зайняв юний принц і мені стало нудно охороняти шмаркача, тому я подався мандрувати і опинився тут. Корчмар взяв мене до себе помічником, бо сокіл так догулявся, що в кишенях вітер свистить.

— Ясно. Мені треба віддати цей кошик.

— Почекай, пташко, я миттю повернуся, — різко зривається з місця і за кілька секунд повертається вже з порожніми руками. — Це підношення жрецям Білого Духа? Ти не одна сьогодні з дарами. Завтра повня тож дари стікаються в нашу корчму рікою від вдячних селян. Став он в тому кутку. Жрецям доведеться їхати возом за всіма цими гостинцями. Когана, господаря корчми, зараз немає, він завів собі молоду дружину, тому має причини пропадати на якийсь час, адже тішити в ліжку молодуху цікавіше, ніж слухати регіт п’яничок. Тому я поки що тут за головного, — зухвало посміхнувшись, обпік мене млосним поглядом, від якого мене кинуло в жар, скільки років не червоніла, а тут на тобі. Швидко опускаю очі на свій кошик, несу його в куток до інших, розвертаюсь і знову натикаюсь на груди цього соколика. Він, до речі, так і не сказав, як його звуть. Хоча я теж не представилася, але мені можна пробачити, в цих краях дівчині можна не називати свого імені, зберігати його в таємниці, і тільки якщо у чоловіка по відношенню до жінки серйозні наміри — він захоче його дізнатися.

— Тоді я, напевно, піду, — бурмочу, намагаючись його обійти.

— Ні. Ти так і не сказала, хто тебе скривдив? — Ніколи я ще не відчувала себе в невагомості, коли чоловік бере мене за плечі. Ще й промовив таким владним тоном. Легенько мене підштовхує до вільної лавки, змушуючи сісти. І що дивно — моє тіло слухається, хоча в думки вже закрадається підозра.

— Ніхто мене не образив. Ну… може трохи. Є тут один лицар, який не звертає на мене уваги. Прикро, що я йому ні крапельки не подобаюсь. Його звуть Трой, він зі своїм загоном тимчасово зупинився у мірошника, бо це мало не найбільший будинок по дорозі на північ. Його серце, ніби шматок льоду, — безбожно брешу. А раптом це і є дракон? Не вірю, що я в це вірю. Але якщо це дракон, тоді його треба переконати, що я тут ні до чого й племінник князя на мене не запав, просто Трою на хвилинку так здалося. Вислухавши мене, сокіл здивовано вигнув свою смоляну брову.

— Хіба для такої гарненької дівчини це привід засмучуватися? Знайди іншого хлопця, не такого байдужого грубіяна. Лицарі народ непостійний і зазвичай… довго не живуть, — знову самовдоволена посмішка кривить його чуттєві губи.

— Гідні чоловіки в цій глушині велика рідкість, — відчуваю дрібне тремтіння від того, як він на мене дивиться, стоячи навпроти, широко розставивши ноги. І це приємне тремтіння, від нього по тілу прокочуються хвилі задоволення. Напевно, від цього сокола на всі боки розлітаються потужні феромони, пробуджуючи в мені бажання зняти з ним стрес десь у комірчині. Фу-фу-фу, Лідіє, так не годиться, що за хтивий настрій? Самозбереження слід вмикати, самозбереження!

— А тобі гідний чоловік потрібний для чого? — вкрадливі нотки його голосу миттю пробіглися моїм хребтом. Навіщо мені потрібен чоловік… щоб намалювати його, трясця тебе за ногу. Він ніби відчуває мій стан і його починає це бавити.

— Заміж хочу вийти, діток народжувати, — брякаю у відповідь, зазвичай чоловіків подібні слова відлякують. — А ти, красунчику, хотів мені щось інше запропонувати? Навіть думати забудь, я дівчина порядна. …Мені вже час, на мене чекає ця крижана гора на ім'я Трой. …А у тебе є якесь ім'я?

— Є, – знову либу тягне. — Називай мене коротко — Рам.

— А повна версія? — мені справді цікаво, як звуть хлопця з такою незвичною зовнішністю.

— Не скажу. …Може коли-небудь. А ти мені своє назвеш?

— Нема чого тобі його знати, — підсунувшись до краю лавки, нарешті, підводжуся на ноги, але все одно доводиться задирати голову, щоб подивитися на нього, тому що Рам досить високий. — До речі, Бона, торговка милом, сьогодні не заходила?

— Ні, не заходила, але я чув, що завтра після полудня вона точно зазирне. Позичити тобі шматок свого, щоб пташечка почистила своє пір’ячко? — Він мене ще й підколює, ти глянь який зухвалий. — Чи я матиму радість побачити тебе знову?