Розділ 4

Мене, звичайно, швидко наздогнали, але я огризнулася раніше за їхню чергову грубість:

— Немає такої скрижалі, на котрій видряпано пророцтво, яке стосується особисто мене, а значить моя доля тільки в моїх руках, і я можу сперечатися з нею скільки завгодно, не питаючи у вас дозволу! Я нікому не належу, я не присягала у вірності князю Адамаса, і ви не маєте права застосовувати до мене силу чи погрози! Негайно дайте мені спокій, чурбани залізні! Мені не потрібна ані ваша допомога, ані заступництво! У мене є рідні і я вирушаю до них!

— А дівка з норовом, — недбало зауважує один з воїнів. — Вона не те що змусить дракона ридати, він вдавиться до заходу сонця, якщо її до нього пустити.

— Дуже цікаво, а дракони вже відчувають, що за пекло на них тут чекає? — затрясся від сміху інший. — Таємна зброя не інакше!

— Ти дуже дивна, Лідіє, і говориш як чужинка, — тоном, що ставить остаточну крапку, вимовляє теперішній власник злощасного Чонгара. — Але я маю право. І це право найсильнішого!

З цими словами він спритно затягує мене на свого коня, схопивши за шкірку як шолудиве цуценя.

Дійсно, проти сили і хамства не попреш. Благо вони таки привезли мене до млина, де я буквально впала на Дороті і Фло.

— Господине, мені потрібні кімнати та їжа! — владно заявляє кучерявий деспот, причепившись до мене, як банний лист до сраки. — Я та мої воїни маємо намір затриматися.

— З превеликою радістю, пане, — затремтіла від щастя Дороті, — Великий воїн, племінник нашого князя виявить нам честь!

Почувши «племінник князя» я зовсім знітилася. Вираз обличчя у нього такий, що одразу стає зрозумілим — не відчепиться. Завелася я ще на дорозі, тепер мене трясе від злості, як несправний генератор. Поки Дороті не може надихатися на своїх нових гостей, я міряю кроками кімнатку, яку ділю з Флорою. Моя подруга теж, до речі, раптом надумала прислужити за столом цим панам, залишивши мене на самоті, що в конкретному випадку я розцінюю як зраду.

І підбурювана власними емоціями, мені закортіло ще раз спробувати переконати цього великого воїна дати мені спокій.

— Від мене до магії як до зірок, мене нічого не пов'язує з княжим родом, я для вас безіменний відірваний листок, непримітний і незначний. Як, скажіть мені на милість, я можу призвати сюди дракона? Та я в них навіть не вірю! — спустившись вниз, голосно промовляю, сплеснувши руками, поки вони набивають собі роти. — Чародії так сказали? Їм я також не вірю! Ці зморщені мухомори хіба ніколи не помиляються?

— Майже ніколи. До того ж Чонгар, кінь Фандора, прийняв тебе, а це наводить підозри. Змирись, Лідіє. Ми залишимося і не спускатимемо з тебе очей, подобається тобі це чи ні, мені начхати. Моє ім'я Трой. За моїм походженням я стою вище за тебе, простолюдинку, і хоч ти не присягала моєму роду, ти перебуваєш на нашій землі, тому повинна підкорятися.

— Перепрошую, а Фандор це хто? Той самий дракон, який наганяє на вас невимовний жах?

— Один з них, — Трой затримав на мені пильний погляд своїх суворих блакитних очей. Йому ох як не подобається, що я надумала сперечатися з племінником князя.

— Повірити не можу, — відчайдушно бурмочу у відповідь на його слова. — Це не зі мною відбувається. Я хочу розплющити очі і прокинутися.

— Сядь, краще поїш, — недбало штовхає до мене тарілку зі шматками запеченої баранини.

— Відгодовуватимете мене як гуску для вашого дракона, щоб йому було смачніше? Я не голодна, — відмахуюсь, збираючись піти геть, але потім знову обертаюсь до нього. — Скажи мені, майбутній князю, будь такий ласкавий, що ти робитимеш, якщо цей Фандор або хто там ще, все ж таки з'явиться?

— Довершу розпочате, — рішуче промовляє Трой. — Уб'ю його.

— Кажуть, що дракони приходять відібрати щось цінне для когось із княжого роду. За чим же таким дорогоцінним він, на вашу думку, з'явиться? — Іноді я буваю страшенно допитливою.

— Відповім на твоє запитання лише після трапези. Якщо ти розділиш її з нами, — боже, мені зволіли посміхнутися. Щоправда, усмішка тріумфуюча, знає, що у мене немає вибору. Вочевидь кучерявий деспот любить перемагати і відмови приймати не вміє. Але мені конче потрібні відповіді, щоб хоч якось зв'язати воєдино цей треш.

Зітхаючи, сідаю навпроти нього на лаву, відламую скибку хліба і мокаю в жирну юшку. Жую повільно, без особливого бажання і почуваюся як вуж на пательні під поглядами цих вояк-грубіянів. Так і чекають, щоб я подавилася. Фло зі свого кута робить мені «великі очі», не розуміючи, що відбувається. Можна подумати, я розумію.

— Звідки ви? — Трой вирішив продовжувати бесіду, мабуть, щоб відвернути увагу від чавкання його вірних лицарів.

— А ви тепер скрізь за мною слідом гуськом ходитимете, щоб не проґавити дракона? А раптом він мене вночі через вікно витягне? Просто хочу розуміти, що на мене чекає, — відповідаю питаннями на його запитання.

— Ох і язик у тебе, Лідіє, — хмикає Трой. — Відразу видно, що ще не знайшлося того, хто його тобі прикусить, — вояки підтримали його дружним реготом і непристойними жартиками щодо мого язика. Червонію і злюся ще більше. Якщо ці дракони правда існують, я вже не проти, щоб вони з'явилися і підсмажили цим розумникам їхні нахабні дупи.

— Ходи за мною, — його світлість піднімається з-за столу, я, сердито підтиснувши губи, слідую за ним, хапаючи теплий плащ біля виходу, тому що Трой зволів ділитися зі мною своїми секретами надворі.

Іде попереду, я дрібочу позаду, встигнувши змерзнути за ті п'ять хвилин поки ми йшли. Вітер посилився, небо потемніло та опустилося, того й гляди, що сніг чи дощ почне сипати будь-якої миті.

— А, на мою думку, ми вже досить далеко відійшли від чужих вух. Я зараз свої відморожу, — обурено бурчу, а наступної миті Трой обертається, хапає мене за руку, ставить спиною до широкого дубу, нависнувши наді мною стіною. Ну, хоч від вітру закрив собою, і на тому спасибі. Він значно вищий за мене, тому доводиться задирати голову, щоб роздивитися, що ж коїться в його очах. Трохи страшнувато, але я вже пройшла стільки стадій розпачу в цьому світі, що почуття страху в мені майже атрофувалося.