Розділ 3

Тепер схиблених на магії вже троє. Лицарі та еліта глядачами стоять трохи осторонь. Поки чарівники з виглядом неосяжної власної значущості пронизують мене своїми таємничими поглядами, намагаючись здаватися розумними, я демонстративно обтрушуюсь, витягаючи з волосся солому, і тримаю язика за зубами, щоб чогось ненароком не брякнути.

— Не бачу, що пов'язує цю жінку ні з цим світом, ні з темними силами, ні з будь-ким, хто живе в цьому місті, — нарешті, прорік один з цих сивих дідуганів. Найстаріший, мабуть, навіть сліпий. — Минуле відсічено, сьогодення пусте, а майбутнє туманне. Я бачу тільки… кохання чоловіка, розбите серце та… — Тут старий затнувся, а може, заснув. Інші занервували, почали його смикати.

— Сльози дракона, — видав дід, стрепенувшись. І всі подивилися на мене, як на якусь чудасію. Наче я вже змусила ридма ридати цих ефемерних драконів, яких тут так усі бояться.

— Ну, от і чудово, ніякої загрози я чесним городянам не несу. Тож, я, певно, можу йти? Обіцяю ніколи більше не дивитись у бік незнайомих коней, вершників, нічних чудовиськ та іншого божевільного зброду, — вимовляю без особливої симпатії, пориваючись швидше звідси змитися.

— Куди б ти не йшла, відтепер усі вузькі стежки та широкі дороги повертатимуть тебе до місця, де твоя невблаганна доля одного разу зіштовхне тебе віч-на-віч з… драконом, — промовив віщун.

— «Майбутнє туманне», не мої слова, а ваші. Я все ж таки ризикну посперечатися з долею! — вони собі вже щось вигадали, може зробити з мене приманку, але нащо я здалася тому дракону мені досі не ясно. Може… він заплаче, бо пожаліє мене бідолашну, може, ще й грошей дасть, кажуть ці дракони збіса багаті. В будь-якому разі я маю намір «ноги в руки – і тікати».

— Тобі хочуть зробити милість, збираючись запропонувати залишитися в Адамасі, а ти вибираєш балаган та жебрацтво? — Цю зарозумілу репліку, сповнену пихи та зневаги, кинув один з лицарів, який вже прямує в мій бік. Високий, плечі широкі, кудряве темне волосся, погляд блакитних очей пронизливий, аж мороз по шкірі. І де тільки такі гарні чоловіки беруться? — Це зухвало, особливо для безрідної дівчини.

— Чомусь мені здається, що милість, якою ви хочете мене винагородити, зветься зовсім іншим словом. Свобода – єдине багатство бідних в цьому світі! І я з радістю вибираю циганську кибитку! — Кидаю йому прямо в обличчя, і мені наплювати, що йому не подобається мій тон. — Бажаю удачі з драконами!

Зупиняти мене ніхто не став. Мчу на всіх вітрилах, біжу, мало не спотикаючись, але площа виявилася порожньою, циганський табір покотив далі. Тільки дві фігури кутаються в задрипані плащі, підпираючи стіну.

— Лідіє! — Голос Джекса протяжною луною відбився від кам'яних плит. Від цього звуку на мене повіяло моторошним передчуттям. Башти багато разів повторили моє ім'я.

— Що трапилося? Чому ви тут і де наш табір?

— Цигани навідріз відмовилися брати нас з собою. Торочили щось про прокляття, про знак долі, який переслідує тебе. Коротше, вони перелякано змоталися, кинувши нас напризволяще, — невдоволено знизала плечима Флора. — Де ти була?

— У підземеллі. Стражники чомусь раптом вирішили, що я якось пов'язана з драконами. Я! Прикиньте. Майже кумедна історія. Потрібно вибиратися з цього міста, де всі просто схиблені на якійсь чортівні.

— А якщо це хоча б частково правда? — Обережно заперечив мені Джекс.

— Знаєш, в чому правда, Джексе? Те, що ми не вони, ми не забиті невігласи і не забобонні дурні, тому ми не маємо приймати всілякі небилиці за чисту монету, бо ми з вами розуміємо, що коли блискавка вдарила в дерево – це не гнів божий, а падаюча зірка – це просто уламок метеориту, а не те, що вони вигадують, буквально усе приплітаючи до магії. Та, на жаль, ми змушені прикидатися селюками, фільтруючи почуте. Я просто потріпала коня за холку, а мені заявили, що це ніякий не кінь, а демон із потойбічного світу, і що тепер я неминуче побачу дракона. Мало того – я примушу його плакати!

— Ого! — присвиснув Джекс. — Круто. Коли?

— Ой, іди до біса, Джексе! Все чого я хочу — це забратися звідси якнайдалі.

 Але далеко нам так і не вдалося втекти. Мабуть, у підземеллі було дуже вогко. Вже надвечір мене почало лихоманити. Причому хвороба підкосила мене так сильно і різко, що останнє, що я пам'ятаю, так це як мене затягують у якийсь будинок. Потім час ніби застиг, зануривши мене в напівсон, де мені ввижалися чужі обличчя і чулися незнайомі голоси. Мене то знобило від холоду, то трясло від жару. Я відчувала теплу рідину, яку мене змушували ковтати і прохолодні компреси на моєму чолі, але більшість часу моя душа витала не в цьому матеріальному світі, а десь, де немає болю, уподобань та думок.

Отямилася я так само різко, як і впала з ніг. І повернув мене незнайомий голос із потойбіччя:

«Я прокинувся. Вкажи мені шлях. Чекатиму на твій поклик, Лідіє»

Низький, хрипкий голос, від якого мурашки поповзли шкірою, точно чоловічий, але я швиденько переконала себе, що то лише уривки сну.

— А ось і ти, — видавила усмішку Фло, коли я розплющила очі. — Ну й налякала ж ти нас. Тиждень горіла та марила.

— Де ми?

— Нам, нарешті, пощастило. Ми потрапили на млин. Точніше, в сім'ю мірошника. Дороті, його дружина, тебе виходила. Вони вже люди немолоді, своїх дітей у них немає, а на млині потрібні підручні та й по господарству теж допомога потрібна. Пропонують нам залишитись на зиму. Джекс в істериці. Йому б по світу колесити з роззявленим від подиву ротом, а не мішки з борошном тягати. … І як вони могли нас ось так кинути…

— За циганським балаганом побиваєшся? Відчула себе зіркою сцени? Особисто я дуже рада, що мені більше не доведеться принижуватись, розважаючи натовп.

— Годі тобі, буркотухо, не заводься. Одужуй швидше. Там подивимося, куди нас доля далі закине.

     Господарі справді виявилися милими людьми, простими, приземленими, не особливо вимогливими до цього життя, вірять у Білого Духа, працьовиті та не злісні. Ми теж не боїмося ніякої роботи, Дороті і Хенку це до вподоби, хоча я чомусь стала їхньою улюбленицею, мені перепало більше привілеїв ніж моїм друзям. Напевно, тому що я досі така худюща й бліда після моєї хвороби, ось їм мене й шкода стало.