…Відчуття, що наше минуле життя — це лише плід розбурханої уяви, барвистий сон, вигадка, нашептана тяжкістю поневірянь і запаленим розумом, який вже геть втратив надію.
— Твоє обличчя, Лідіє… Хочеться замість тебе піти та вдавитися, — кинувши оберемок хмизу, підібравши строкаті спідниці, Флора сідає поруч зі мною на трухляву колоду. — Може, надихнувшись твоїм розпачом, повиємо разом? Давай хто голосніше, га?
— Ні краплі не смішно, — ображено корчу їй кислу пику у відповідь. — Ми в цьому... дикому середньовіччі вже пів року Фло, а здається, що цілу вічність. Під голову кладеш бурдюк, підтираєшся листком, миєшся в річці і це якщо пощастить. Все більше здається, що наші спогади – це відлуння попереднього народження, а ця убогість і є наше справжнє життя. Краще б я збожеволіла. Чому ми так швидко здалися?
— А що ще нам потрібно було зробити? — емоційно змахнула руками моя найкраща і єдина подруга. Останні місяці позначилися і на її нервах теж. — Викладати камінням величезний напис для ока Всесвіту? «Рятуйте хто-небудь нас засмоктало в інший світ!» Так, ми випали в цій сивій давнині, в цій казковій легенді, яка раптом стала нашою реальністю, і повернутися назад щось ніяк не вийшло. Немає дверей з написом «Вихід», ми скрізь як останні дурні шукали, ледь до в'язниці не загриміли. І тут немає посольства, куди ми могли б звернутись. Тут замість міністрів з надзвичайних ситуацій — чаклуни, і то більшість з них шарлатани! Добре ще, що цей бродячий цирк дав нам притулок. Лідіє, ми виживемо тільки якщо не опускатимемо руки.
— Як? Тягаючись і веселячи публіку разом із цими циганами? Чудова перспектива! Я всіма руками за! — усередині все клекоче і моє терпіння сьогодні бовтається на одній тонкій нитці. — Піду пройдуся, поки я остаточно не отруїла твій нудотний оптимізм!
Схопивши на ходу порожній бурдюк, вирішую ще й заодно набрати питної води з єдиного в окрузі джерела. У цьому балагані, що кочує світом, за шматок хліба нам доводиться не нормовано надриватися сім днів на тиждень і платити буквально за все, за кожен сухар, за суху підстилку, за кухоль води, тому джерельна вода сприймається як безкоштовний дар божий.
— Не ходити! Зараза! — кудлатий циган Міхо злякано замахав на мене руками. Їхню мову ми сяк-так вже розуміємо, але я вдаю, що до мене не дійшло. На підступах до міста, прямо на узбіччях туляться прокажені, яких цураються навіть цигани. Кажуть, що заражені проказою не хворі, а прокляті. Тут таким людям співчувати не заведено. Тут взагалі від багатьох речей волосся стає дибки.
Це джерело одне з небагатьох, де вода справді смачна. Я й відійшла не так вже й далеко від табору, та й сутінки лише почали густіти, ну, а на нервовому ґрунті про відчуття самозбереження я на якийсь час і зовсім забула. Зате коли розігнулась та повернулась в бік стежки — зойкнула на весь ліс. Від несподіванки моє серце упало в п'яти і там й залишилося. Згорблена постать подорожнього в чорному заляпаному брудом плащі, з широким каптуром, що закриває обличчя, безшумно опинився якраз за моєю спиною поки я набирала воду. Дивно, що в цю саму мить я подумки відзначила, що навколо стало тихо… до жаху.
— Води? — Обережно цікавлюся, розуміючи, що і задкувати мені в принципі нікуди, позаду скеля.
Мандрівник, не видавши ні звуку, заперечливо похитав головою. Продовжує стояти, наче чекає від мене чогось. У стрьомній ситуації краще не грубити, це я вже чудово засвоїла, краще прикинутися добросердною дурепою і щодуху драпати при першій нагоді.
— У мене є хліб та груша. Якщо ви голодні я залюбки розділю з вами трапезу, — бурмочу, а сама придивляюся під ногами підходящий камінь на випадок, якщо доведеться боротися за своє життя чи дівочу честь.
Цього разу людина згідно киває, відходить убік, сідаючи на виступаючий поріг біля скелі. Від серця у мене відлягло, бачу, вбивати мене ніхто не збирається, сідаю трохи нижче, але поряд. Дістаю свою торбинку, звідки витягаю шматок сірого хліба та велику ароматну жовту грушу. Не замислюючись, ламаю це багатство навпіл і віддаю половину незнайомцю. Сидимо мовчки, жуємо. І ці реалії мого нового життя мене вже анітрохи не дивують.
— Я мушу віддячити тобі за доброту твою, — раптом хрипко прорікає подорожній, чийого обличчя я так і не побачила. — Не кожен нині переломить хліб із мандруючим жебраком.
— Справді? Тоді дай мені за це чарівний клубочок, який приведе мене додому, — розслабившись, іронізую, збираючи крихти з подолу.
Незнайомець нахиляє голову, наче дивуючись моїм словам.
— Звісно, це був жарт. Не треба мені подяки, вистачить і благословення, — відмахуюсь від нього.
— Ти здалеку, — промовляє він, причому не питаючи, а вже стверджуючи факт.
— Ага, з такого далеку, що звідси не побачиш, — зітхаю, підводячись на ноги. — Прощавай! Нехай допоможуть тобі небеса або у що ти там віриш.
— Тобі не варто шукати шляху назад, — долинає мені слідом. — Твоя доля бути тут.
«Не здивував. Звичайно тут, куди вже мені тепер подітися!»
І тільки підходячи до нашої кибитки, холодіючи… усвідомлюю, що цей мандрівник говорив зі мною мовою мого світу. Кидаю бурдюк і біжу назад, але його вже й слід пропав. От дурко, ну чому не помітила раніше, чому не розпитала докладніше?!
Джекс, молодший брат Флори, «завдяки» якому ми тут і опинилися, щось голосно та жваво розповідає своїй сестрі. Його чути за кілометр. Допитливість цього пацана іноді доводить до сказу.
— О, Лідіє! — Помітивши мене, вигукує він. — Знаєш, про що шепочуться цигани? Про пророцтво Зази! І всі вони реально налякані до усрачки. Навіть подумують піти у степ, подалі від цього міста.
— І що ж привиділося старій карзі цього разу? — Заповзаючи в кибитку, цікавлюся без особливого бажання знати подробиці. Просто якщо у нього не спитати — Джекс настирливою осою лізтиме тобі в очі, поки не висвердлить мозок. Тож краще випередити настирливість цього засранця та вислухати одним махом.
#3868 в Любовні романи
#918 в Любовне фентезі
кохання та пригоди, потраплянці, протистояння характерів_владний герой
Відредаговано: 31.10.2023