Розділ №27. Холодні пальці

Колючі сніжинки розбивалися об моє обличчя, змушуючи мене рефлекторно ховатися за шарф. Я ледь чутно видихала хмарки теплого повітря, намагаючись захистити себе від їхніх голок, і раз за разом облизувала губи, відчуваючи, як тонка шкіра стає ще сухішою, ще вразливішою. Прямо як я. Сніг зливався у білу пелену, поглинаючи силует Соль, який швидко зникав у мертвій тиші вулиці після нашої розмови. Я дивилась їй услід, й намагалася зрозуміти, що вона робитиме далі з тим, що побачила. Але…так нічого й не спало на думку… Мені здавалося, що вона не стане мовчати, але… схоже в її шафі було забагато своїх скелетів, щоб ще воювати з моїми.

Самотні вулички здавалися мені цього вечора схожими на цвинтар. Такі ж бездушні, німі та мовчазні. Високі ліхтарі горіли блідим жовтавим вогнем, нагадуючи мені, що вже починалися зимові свята. Й поки нормальні люди мріяли про подарунки та солодощі, мені хотілося аби цей брудний світ згорів. На жаль, Санта не знав дороги до нього і здійснити моє бажання не міг. Тому я роздратовано наступила на загублений сніжок та затягнула червоний в'язаний шарф так, що він майже перехопив моє дихання.

Мій дім знаходився не так далеко, тому я поспішила швидше дістатися до нього, щоб випити чогось міцного. Але замість вина, на мене чекав Хевен. Його висока й худорлява статура спиралася на холодну стіну. Бліде обличчя, освітлене слабким світлом під’їзної лампи, виглядало знеможеним: запалі щоки, темні тіні під очима і розтріпане волосся. Помітивши мене, чоловік відтулився від стіни й зробив невпевнений крок на зустріч. 

— Поговоримо…? — тихо запитав він, заправляючи пасмо за вухо. 

По шкірі пробіглася хвиля холоду і я сильніше закуталась в куртку. Говорити щось не було сил, тому я лише хилитнула йому головою та відчинила залізні двері в під'їзд. Кивнувши, я відчинила важкі двері під’їзду. Усередині було тепло, але це тепло швидше душило, ніж огортало. Ми йшли в тиші, чуючи лише приглушений скрип сходів. Одна, дві, три. На п’ятому поверсі я зупинилась, дістала ключ і, ледь розчинивши двері, дозволила йому увійти за мною.  

— Про що хотів поговорити…? — кинула я через плече, навіть не намагаючись удавати ввічливість.  

Шарф недбало полетів на спинку стільця, туди ж впала куртка й поруч з нею взуття і я пішла на кухню. Причин випити стало ще більше. Тому я не гаючи часу дістала  з шафи стакан з пляшкою і сіла за стіл. Пальці потягнулися до напою і я, відливши собі трохи, зробила декілька ковтків.

Постать у дверях виглядала наче силует зі спогадів — примарно, болюче та…загрозливо. Зміривши мене втомленим поглядом, Хевен рушив до тієї ж шафи та дістав ще один стакан, а потім сів напроти мене. Міцні пальці повільно налили вино, викликаючи в мене дивне передчуття. Схоже, наша розмова обіцяла бути доволі…нервовою. На його устах залишився ледь помітний червоний слід від напою і я на кілька секунд задивилася, й не відразу почула, як він став говорити. 

— Розкажи мені, що насправді сталося двадцять років тому, — його голос був глибоким та настільки низьким, що в ньому можна було втопитись. 

Мої руки завмерли на склі, перш ніж опуститися вниз і нервово стиснути край стільця. Слова незграбно проривались з рота кволими уривками. Вони були схожими на рани, які ніколи не загоювались. Я розповідала йому усе, в надії що це хоч щось поясне нам обом і дасть шанс все виправити. І про те, як батько сховав мене того дня. І про те, як його отруїли. І про Джил, не називаючи її імені напряму. І про пожежу. І про все те, що відбувалося після неї. Зрештою, я дійшла до того, як потрапила сюди. 

Весь цей час, що я говорила, очі Хевена невловимо змінювались.. Від початкового здивування до люті, а потім — до порожнечі. Вони стали темними, як бездонна ніч, і це лякало найбільше. Здавалося, що кожна моя фраза руйнувала його, завдаючи чим самим біль мені. 

— Принаймні тепер усе стало на свої місця, — промовив він глухо. Хевен зробив кілька ковтків вина, приречено вдивляючись у пляшку між нами, та притулився чолом до холодної стіни. 

— Що ти маєш на увазі…? — запитала я, не розуміючи його інтонації, але відчуваючи, як всередині мене наростав страх. Його погляд раптово перемістився на мої губи, які я, не помічаючи, прикусила до крові. Холодні пальці торкнулися моїх губ, витираючи кров і я на мить затамувала подих. 

— Ненавиджу, коли ти це робиш, — прошепотів він хрипким голосом.

— Ти про що..? — ледве чутно спитала я, дивлячись як відстань між нами скорочується.

— Раниш себе. Знову й знову. Сама, — Хевен заплющив очі й допив вино у своєму стакані, навіть не зморщившись від градуса. — Ти й так страждала більше, ніж будь-хто заслуговує. Чому ти себе не шкодуєш…?

—  Я не можу інакше, — прошепотіла я, відчуваючи, як моє серце калатає так гучно, ніби ось-ось розірветься на шматки. — Не хочу інакше, поки цей покидьок ходить щасливий. 

— Якщо ти себе не шкодуєш…можна тебе шкодуватиму я…? — ледь чутно запитав він, перш ніж знову обхопити моє обличчя долонею і провести по рані пальцем. — Дозволь мені оберігати тебе навіть від тебе самої. 

— Мені не потрібен охоронець, Хевене, — хилитнула головою і відсунулась. Рука моментально потягнулася до випивки, щоб запити ту дурну гіркоту від розмови. — Мені потрібен хтось, хто стоятиме зі мною і дивитиметься як Граунди горітимуть живцем. 

— Ти дійсно хочеш це побачити…? — спокійно запитав чоловік, вдивляючись в мої очі. 

— Це єдина причина, яка змушувала мене жити стільки років, — ані краплі не збрехала. — Розумієш? Ти не зміниш цього. Тому просто не заважай мені. 

— Я ніколи не заважатиму тобі, Роуз… — почулося в тиші. Я нервово прикусила знову губи, але перш ніж схопилася, пальці Хевена знову стерли кров на губах. — Аж поки ти не завдаватимеш собі болю.