Розділ №24. Нескінченні сходинки

Сирена швидкої допомоги розривала нічну тишу, нагадуючи жалібний крик. Він нескінченно гудів у моїх барабанних перетинках, переслідуючи зі всіх щілин швидкої допомоги. Я сиділа на пластиковому сидінні біля стіни, спостерігаючи, як тіло Грегорі Граунда лежало безпомічним вантажем посеред каталки. Багряне, розпухле обличчя нагадувало моторошну маску, а трубка, яка стирчала з рота, робила з нього іграшкову  ляльку, підключену до апаратів. Напевно, вперше в житті він не був щасливим, що хтось працював замість нього. 

Я дивилася на бездушні пристрої, на миготливі цифри й лінії, що відображали його стан і не розуміла, чому знаходилась поруч з ним. Набридливий механічний ритм не приносив мені ніякого задоволення чи принаймні спокою — навпаки, він лише підкреслював нереальність того, що відбувалося. Я мала б відчувати хоча б краплю жалю чи якогось задоволення від часткової помсти, але всередині було порожньо.

“Опікун” — це слово не відпускало мене, прокручуючись у голові, як заїжджена платівка. Хевен — опікун Грегорі Граунда. Це не вкладалося в моїй голові ні пів години тому, ні зараз. Моє серце щемливо стискалося щоразу, коли ці думки поверталися в голову. Єдине, що мене хоч яклсь втримувало на місці — міцна чоловіча рука, яка тримала мої пальці й тягнула за собою. Хватка  Вільяма була такою міцною, що навіть попри шалене бажання викинутися з машини на ходу, я сиділа на місці всю дорогу до лікарні, всю дорогу до реанімації та до найближчої палати, де ми зупинилися.

Хол лікарні був яскравим і сліпучим. Стіни, пофарбовані у відтінок холодної білизни, ніби розчинялися у світлі ламп, створюючи відчуття безмежного простору, який виїдав очі своєю стерильністю та пригнічував. Запах дезінфекційних засобів і чогось ледь помітно солодкуватого бив у ніздрі. Я дивилася, як Вільям розмовляв з одним із лікарів й не знала як стримати свій гнів. Той простягнув йому якісь папери, а Вільям, навіть не дивлячись на них, поставив підписи та рухнув поруч зі мною, потираючи скроні. Кожен рух його руки здавався мені настільки зрадницьким, що хотілося кричати.

— Навіщо ти підписав їх...? — прошепотіла я, коли ми залишилися наодинці. Чоловік здивовано подивився на мене, ніби не розумів, про що я питаю.

— Що…?

— Навіщо...? — мої слова стали гучнішими, вони рвалися з мене, як довго стримуваний крик.

— Я не розумію тебе, — відповів він. Глибокий голос був наповнений щирим нерозумінням та…смутком.Від відчуття насуваючої катастрофи я ладна була битись головою об стіну.

— А я не розумію, що ти робиш зараз, — похитала головою, поки мої руки по дурному тремтіли, а голос зривався на хрип. Моя лють змішувалася зі сльозами. Я мовчки здійнялася і ступила кілька кроків у бік виходу.

— Роуз! — почулося з-за спини, перш ніж я відчула, як гарячий дотик обпік мою руку, змушуючи зупинитися. Сильні пальці міцніше обхопили мою долоню, і я з усіх сил намагалася не вириватися на публіці, щоб не закатувати скандал перед глядачами. — Поговори зі мною, Лі. Давай вийдемо…?

Вільям дивився мені в очі з таким болем, що перехоплювало подих. Я мовчки кивнула, згодна на все, тільки б не сидіти перед палатою Граунда та не відчувати себе зрадженою. Ми йшли вздовж нескінченних коридорів, потім довгими сходами, аж поки не вийшли на невеличку площадку. Вечірнє холодне повітря обпікало легені, змушуючи  мене відчувати хоча б щось крім чужого та власного болю. Воно збивало з ніг поривами шквального вітру, билося колючими сніжинками в об губи, але принаймні трохи давало отямитись. 

— Як так сталося, що ти став опікуном Граунда? — запитала в нього, вдивляючись в безпросвітну пітьму за перилами. 

— Він усиновив мене, коли померла мама, — відповів він нарешті, відходячи до мене та опираючись на крижані труби ліктями. Довге волосся розвіював вітер, не даючи мені побачити його очі, але після сказаного мені й самій не дуже то й хотілося дивитися на нього. 

— Чому...? — я відчула, як земля почала вислизати з-під ніг. — Я нічорта не розумію. 

— Він був останньою людиною, яка бачила її живою. Тому він пообіцяв їй усиновити мене, якщо  з нею щось трапиться, — розповідав він, добиваючи мене. — Чому ти так реагуєш?

— Тому що цей покидьок убив мого батька!!! — крик зірвався з моїх губ, перш ніж я встигла усвідомити, розриваючи тишу ночі прохриплим голосом. Вільям застиг. Його обличчя було схоже на кам’яну маску, але десь там, за чорними очима з’явилася невидима тріщина — шок.

— Як...? — все ще не міг він повірити моїм словам. 

— Це він зачинив мене у шафі, Хевене! Це він дав Даніелю запальничку, щоб спалити все до біса того дня! Це він, мало не спалив нас живцем! — остаточно зірвалася. Мої руки тремтіли, сльози текли по обличчю, але я просто не могла зупинитися. Слова зривалися з моїх губ швидше, ніж я думала про них, в надії, що мене зрозуміють.  — Він домагався Джил! Він отруїв мого батька! І коли побачив, як я ховаюсь в тій клятій шафі, він віддав наказ Даніелю запроторити мене там і спалити все до біса. 

Хевен зневірливо обернувся до мене зблідлим обличчям і я вперше помітила в його очах недовіру. Таку тонку та невидиму, що спочатку навіть не повірила собі самій. А потім, почула як під його черевиками рипнув свіжий сніг, коли він робив крок назад. Потім ще раз, аж поки його спина не вперлась у металеві поручні. В той самий момент я відчула, як з цим рипінням обірвалося щось занадто важливе в мені. 

Цей біль був занадто сильним. Він пробирався між ребер, викручував до болю, стискав, тягнув, щемив і…з кожною миттю ставало лише гірше. Здавалося, якщо він вимовить принаймні ще одне слово на захист Граунда, я більше ніколи не зможу дивитися на нього. Тому я не стала чекати, поки мене знову спалять до тла, а гірко посміхнулася, натягнула професійну маску та побігла д овиходу.

Під моїми ногами швидко змінювалися сходинки одна за одною. То тут, то там, вони ледь помітно для ока ставали світлішими, темнішими, затертішими, прямо як я. І коли моя нога ступила на останню з них, я лише мріяла, аби зрештою все це закінчилося так само швидко.