Розділ №17. Очі, які змушували жити

Гарячий подих обпікав губи. Я дивилась як Вільям з помутнілими очима повільно відсувається від мене  й не могла відновити дихання. Гостре обличчя повільно повернулося в бік кавового апарату і я почула шепіт:

— Іди, а то буде неправдоподібно, — додав він без будь-яких емоцій.

Від холодного тону стало не по собі і я повільно розвернулася до нього спиною. Десь позаду, коло холодної стіни стояла Лейла та здивовано хапала повітря ротом. Її погляд був сповнений емоцій: гнів, розчарування, біль, недовіра. Вони перепліталися між собою та вирували настільки сильно, що поки я до неї прямувала, з  її долоні впав стаканчик з напоєм, обливаючи дороге взуття. Коричневі плями розлетілися по підлозі та стіні, розфарбовуючи темним кольором усе довкола. На мить мені здалося, що разом з ними розбилася й сама Лейла. І я, хоча й не мала на те права, мала її добити.

— Тепер ти мені віриш? — запитала я, зупинившись перед нею. — Деякі чоловіки кидаються на все живе і проміняють тебе на будь-кого, хто має хоч якісь переваги.

Кросівки ледь чутно рипнули й я ступила на паркет, залишаючи в холі все, що відбувалося кілька хвилин тому: поцілунок, помсту, чужий біль та свою совість. А через хвилин п'ятнадцять почалася репетиція, змушуючи мене пошкодувати про те, що я взагалі наважилася прийти сюди.

Напруга в повітрі була майже відчутною. Якщо Лейла не відривала від мене погляду, ніби й досі шукаючи підтвердження моїм діям та словам, то Вільям натомість ніби впевнився у своїх думках і був до болю виваженим. Він не зривався на дівчатах, не кричав, не сварив їх — лише монотонним голосом казав "знову" й дивився на рухи. Але саме це злило Лейлу та доводило до кипіння. Вона те і діло збивалася, накопичувала свою агресію, зривалася, а отримувала замість емоціональної розрядки — розуміння.

Не минуло й години цієї каторги, як двері в зал різко відчинилися, впускаючи не менш скаженого Граунда. Напевно я вперше бачила його таким: довгувате волосся вкривав піт, зім'ята сорочка була розшарпана, ніби її від злості мало не розірвали на комірі, а в очах палала лють.

— Хевене, клятий виродку! — гукнув Даніель так голосно, що я здригнулася. — Завтра виступ!

— Це твої проблеми, — холодно відповів Вільям, підходячи до дзеркала за своєю пляшкою з водою.

— І як ти собі це уявляєш?

— У вас п'ять хвилин, — сказав виснажено Віл, дивлячись на неочікуваного гостя. — Я зараз повернусь.

Чоловіки вийшли за двері, залишаючи нас зі зляканими поглядами. По залі відразу ж прокотилася хвиля перешіптування, доки я ніби приглушена дивилася в стіну й намагалася впевнити себе у галюцинаціях. «Хевен» — це слово звучало настільки болісно, ніби хтось засунув запальничку в мої груди і там прокрутив коліщатко. П'ять літер. Кілька років мого дитинства. І тисячі нічних кошмарів у яких він приходив до мене та витягував з шафи. В яких лише він приходив, коли я кликала когось на допомогу. В яких лише він тягнув палаючу балку з моєї спини.  Лише він.

Я повернулася до Лейли, яка спостерігала за всім із кутка зали, й теж не могла відвести погляду від дверей.

— Чому Даніель назвав його Хевеном? — запитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Це його творчий псевдонім, під яким він з’являється на публіці, — відповіла вона. Її голос був байдужим, але в ньому відчувалася прихована цікавість. — Ти не знала?

— Ні, — ледве зуміла проковтнути шматок спогадів.

— Його мама померла в лікарні від серцевого приступу, коли він був маленьким. Так він потрапив у дитячий будинок, — розповідала вона, не відводячи погляду. — А згодом його всиновили і дали нове ім'я. Хевен — те, як його звали до всиновлення.

— Звідки ти це знаєш, — вичавила з себе, співсьавляючи в голові усі деталі.

— Від Даніеля почула.

Мої думки закрутилися. Образ маленького хлопчика зі спогадів виринув у свідомості, і я майже фізично відчула, як моє серце стискається. Було настільки радісно, настільки боляче, настільки дивно, що я навіть не могла поворухнутися. Ті ж самі очі. Та сама відчайдушність...Але...щось невловимо змінилося. Він добряче виріс з того часу, коли я його хоч якось пам'ятала. Все, що залишилось в моїй пам'яті з тих днів — образ худорлявого хлопчика з пронизливим поглядом, який постійно стежив за мною. Я не пам'ятала майже нічого зі свого дитинства — лише окремі шматочки. Й тепер, дивлячись як вони складаються в одне ціле, мені було лячно дивитися на картинку.

Двері зали знову відчинилися, впускаючи Вільяма назад. Ні, не Вільяма. Хевена. Мого Хевена, якого я шукала стільки часу, щоб обійняти. Наші погляди зустрілися, прориваючи вкотре мою оборону, яку я будувала стільки часу. Хлопчик із минулого, на якого я молилася ночами, тепер стояв переді мною в образі чоловіка, котрий змусив мене втратити контроль над собою та збожеволіти.  Я не могла ні відвести погляду, ні перестати шукати підтвердження в його обличчі, ні перестати бачити своє відображення в його очах. Тих самих очах, які колись змусили мене жити.

Репетиція продовжувалася, але я вже не могла зосередитися на танці. Кожен рух ставав механічним, кожен акцент — недбалим. Я відчувала, як мій розум кружляв навколо нього і ніяк не міг заспокоїтись. Він знав? Він знав що це я? Я шукала хоч якогось підтвердження, але його не було. Вільям поводився як завжди. Його голос звучав рівно, поки він коментував наші рухи, давав інструкції, але кожного разу, коли його очі зустрічалися з моїми, я відчувала, як усередині мене все стискалося.

Коли репетиція закінчилася, я ледве дочекалася, поки він заговорить, надії заговорити з ним наодинці, але в останню мить зупинилася. Що, як він не впізнає мене?

— Завтра всі приходять до концертної зали о восьмій ранку, — оголосив він, стоячи в центрі кімнати.  — Буде один прогін у костюмах разом з Даніелем, а згодом виступ. Нас чекають великі новини, тому не розходьтесь після концертної частини. Прийде Грегорі Граунд, щоб об'явити щось.

— Щось пов'язане з нами? — запитала Майлі. — Нам піднімуть зарплату?